Релігійна ситуація на українських землях

У ХVI ст. через ряд соціально-політичних явищ українська православна церква опинилася в кризовій ситуації, а церковне життя піддалося деморалізації та дезорганізації. Зокрема, після Люблінської унії на українські землі активно став поширюватися католицизм, розпочалася Реформація, а згодом Контрреформація, поширювалися протестантські вчення, загострювалися внутрішні соціально-економічні відносини, що не могло не позначитися на православному релігійному житті.

Одним із негативних чинників впливу на становище православної церкви було так зване право патронату («право подавання») у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. За ним, призначення митрополитів та єпископів залежало від рішення литовського князя або ж від польського короля. Такий принцип побутував і на місцевому рівні, де на приватних володіннях магнатів і шляхтичів знаходилися релігійні установи (церкви, храми, монастирі). Відповідно, широкого поширення набуло хабарництво під час призначення священнослужителів, тобто хто більше заплатив грошей, той і отримував бажане місце. Окрім цього, нерідко церковні посади надавалися світським особам за певні заслуги чи то перед князем або ж королем, чи то перед державою. Ці негативні явища доволі сильно послаблювали становище православної церкви в суспільстві, яка фактично опинялася під контролем заможних феодалів.

Особливості релігійної ситуації на українських землях у XVI ст.:

• кризові елементи в церковній організації;

• активне поширення католицизму;

• Реформація, поширення протестантських вчень;

• Контрреформація;

• право патронату («право подавання»).

Православна церква мала й менше прав у суспільстві, порівняно з католицькою. Так, православне духовенство сплачувало податки, не брало участі в роботі сенату (верхня палата сейму) і, незважаючи на затверджену політику релігійної віротерпимості, зазнавало утисків із боку як польської шляхти, так і католицького духовенства.

Однак усі ці негативні моменти сприяли консолідації православної церкви, її об’єднанню та зближенню церковного життя із культурно-освітніми середовищами на захист своїх прав. Організовувалися православні братства, а православні релігійні місця ставали осередками розвитку та поширення української освіти та культури.