Підсумок

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського відбувалося мирним шляхом, що зумовлювалося їхнім послабленням внаслідок монголо-татарського нашестя. Руські землі були набагато розвиненішими як економічно, так і культурно, тому Литва відносно до них провадила політику за принципом «старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». Однак, уже з 90-х рр. XIV ст. українські землі було позбавлено самостійності в результаті ліквідації автономності удільних князівств.

Важливою політичною подією стало укладення Кревської унії (1385 р.) між Литвою та Польщею, із прийняттям якої загострилася боротьба між руською та польською панівними верхівками, між православним і католицьким населенням.

Надалі українські землі поринули у вир історичних подій, під час яких розпочалася боротьба за владу в Литовському князівстві та Польському королівстві, відповідно й за панування над руськими землями. Вагому роль у цей період відігравала діяльність литовського князя Вітовта, який намагався зміцнити свою владу та вплив у ВКЛ. Вітовт відзначився в Грюнвальдській битві (1410 р.), де завдяки його військовому вмінню, литовсько-польсько-руські війська вибороли перемогу над рицарями Тевтонського ордену.

Із 1430 року на політичну арену виступив князь Свидригайло, син Ольгерда, який вів боротьбу супроти посилення Польського королівства. Свидригайла підтримувала православна руська знать, а польська католицька шляхта обрала собі за князя Сигізмунда, сина Кейстута. Боротьба за владу й вплив завершилася битвою під Вількомиром (1435 р.), де Свидригайло зазнав поразки. А вже наприкінці XV ст. литовці здійснили ліквідацію автономії на українських землях. Так, у 1452 році самостійності було позбавлене Волинське князівство, а в 1471 році – Київське.

Розглядаючи польську діяльність на приєднаних руських землях, можна сказати, що вона відзначилася ліквідацією їхньої автономії, уведенням польської системи судочинства та польських норм права, сприянням місцевою польською владою до поширення католицизму та полонізації місцевого руського населення.

Із входженням українських земель до складу іноземних держав (Московського князівства, Угорщини та Молдавії), їх становище розпочинає характеризуватися поступовим позбавленням самостійності у внутрішньо- та зовнішньополітичному житті, а також рушійними перетвореннями в соціально-економічному розвитку. Розпочинаються процеси асиміляції місцевого населення (полонізація, мадяризація, румунізація), однак позитивними факторами виступають міжкультурні процеси та взаємовпливи на новоприєднаних територіях, пожвавлення торгівельно-ремісничих та феодальних відносин. Окрім цього, бурхливо розпочинає розвиватися культура, яка зазнає значного західноєвропейського впливу.

У середині XV ст. на півдні України утворилося Кримське ханство, що стало важливою історичною подією, оскільки з відокремленням від Золотої Орди розпочалися активні процеси в політичному житті країни, сформувалася суспільна еліта та розпочинає розвиватися кримськотатарська мова й культура. Однак, внаслідок експансії Османської імперії, у 1475 році Кримське ханство стало її васалом. Активізувалися спустошуючі грабіжницькі татарські напади на українські землі, що призвело до руйнування міст і сіл, розорення місцевого населення, взяття його в ясир (полон).

На українських землях відбувалися важливі зміни в суспільно-господарських процесах. Сформувався новий суспільний привілейований стан – шляхта, розпочали виникати латифундії та фільварки, а селянство поступово втратило привілеї й свободи, перетворюючись у підневільний стан на українських землях. Розвиток торгівлі та ремесел сприяв перетворенню міст в осередки економічного, культурного та політичного життя країни.

Серед особливостей культури в XIV-XV ст., є те, що вона продовжила розвиватися на основі попередніх традицій Давньоруської держави, однак під впливом ідей та тенденцій західноєвропейської культури. Це зумовлювалося входженням українських земель до складу іноземних держав, внаслідок чого відбувалися процеси взаємопоєднання в культурному житті. Технічний та технологічний прогрес сприяв піднесенню української культури, зростала кількість традиційних шкіл, започатковувалася діяльність і латинських шкіл, з’являлися нові норми в містобудуванні, архітектурі та малярстві.