# Зміст
1. [Вступне слово](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/vstup.md)
2. [Поява та розселення людей на території України](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani)
3. [Поява та розселення людей на території України](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani)
1. [Періодизація Стародавньої історії України](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny)
* [Кам'яний вік](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk)
* [Палеоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/paleolyt)
* [Ранній палеоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/paleolyt/rannyu_paleolyt)
* [Середній палеоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/paleolyt/seregnyu_paleolyt)
* [Пізній палеоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/paleolyt/pyznyu_paleolyt)
* [Мезоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/mezolyt)
* [Неоліт](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/kamyanyu_vyk/neolyt)
* [Енеоліт (мідно-кам'яний вік)](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/eneolyt)
* [Бронзовий вік](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/bronzovyu_vyk)
* [Залізний вік](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/peryodyzacyua_starodavnoyu_storyu_ukrauny/zalyznyu_vyk)
2. [Кіммерійці](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/kimmerits)
3. [Скіфи](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/skfi)
4. [Сармати](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/sarmati)
5. [Пiвнiчне Причорномор’я та Крим (колонiї-полiси)](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/pivnichne_prichornomorya_ta_krim_koloni-polisi)
6. [Прадавні слов’яни](/poyava_ta_poselennya_lyudei_na_teritor_ukrani/pradavn_slovyani)
4. [Утворення Київської Русi](/utvorennya_kivsko_rusi)
1. [Заснування Києва](/utvorennya_kivsko_rusi/zasnuvannya_kiva)
1. [Першi правителi Києва](/utvorennya_kivsko_rusi/zasnuvannya_kiva/pershi_praviteli)
2. [Аскольд та Дiр](/utvorennya_kivsko_rusi/zasnuvannya_kiva/askold_ta_dir)
2. [Олег Віщий (845-912)](/utvorennya_kivsko_rusi/oleg_845-912)
3. [Iгор Рюрикович (бл. 879—945)](/utvorennya_kivsko_rusi/igor_bl_879945)
4. [Княгиня Ольга (бл. 890-969)](/utvorennya_kivsko_rusi/olga_bl_890-969)
5. [Святослав Ігорович (934-972)](/utvorennya_kivsko_rusi/svyatoslav_934-972)
6. [Ярополк Святославич (956-980)](/utvorennya_kivsko_rusi/yaropolk_956-980)
7. [Володимир Великий (958-1015)](/utvorennya_kivsko_rusi/volodimir_958-1015)
8. [Святополк Окаянний (981-1019)](/utvorennya_kivsko_rusi/svyatopolk_981-1019)
9. [Ярослав Мудрий (981-1054)](/utvorennya_kivsko_rusi/yaroslav_981-1054)
10. [Мiждержавнi угоди Київської Русі](/utvorennya_kivsko_rusi/mizhderzhavni_ugodi)
11. [Прийняття християнства Володимиром Великим](/utvorennya_kivsko_rusi/priinyattya_hristiyanstva)
5. [Тріумвірат Ярославичів](/trumvrat)
1. [Володимир Мономах (1053-1125)](/trumvrat/volodimir__monomah_1053-1125)
1. [Мстислав Великий (1076-1132)](/trumvrat/volodimir__monomah_1053-1125/mstislav_velikii_1076-1132)
2. [Роздробленiсть Київської Русі](/trumvrat/rozdroblenst)
3. [Генеалогічне дерево Рюриковичів](/trumvrat/genealogchne_derevo)
6. [Галицько-Волинська держава](/vstup)
1. [Галицьке князівство](/vstup/galitske_knyazvstvo)
1. [Ярослав Володимирович Осмомисл (бл. 1130-1187)](/vstup/galitske_knyazvstvo/yaroslav_volodimirovich_osmomisl_1130-1187)
2. [Волинське князівство](/vstup/volinske_knyazvstvo)
3. [Галицько-Волинське князівство](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo)
* [Роман Мстиславович (бл. 1150-1205)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/roman_mstislavovich_1150-1205)
* [Галицько-Волинське князівство в 1205-1238 роках](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/1205-1238_roki)
* [Данило Галицький (1201-1264)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilo_galitskii_1201-1264)
* [Данилові нащадки (1264-1349)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilov_naschadki_1264-1349)
* [Лев I Данилович (1228-1301)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilov_naschadki_1264-1349/lev_i_danylovych)
* [Юрiй I Львович (1252-1308)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilov_naschadki_1264-1349/yuryu_i_lvovych)
* [Лев II Юрiйович та Андрiй Юрiйович (1308-1323)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilov_naschadki_1264-1349/lev_ii_yurovych)
* [Юрiй II Болеслав (1298-1340)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/danilov_naschadki_1264-1349/yuryu_ii_boleslav)
* [Генеологiчне дерево галицько-волинських правителiв)](/vstup/galitsko-volinske_knyazvstvo/genealogychne_derevo)
4. [Підсумок](/vstup/pidsumok)
7. [Монголо-татарська навала](/vstup-1)
1. [Монгольська імперія](/vstup-1/mongolska_mperya)
2. [Золота орда](/vstup-1/zolota_orda)
1. [Битва на Калці](/vstup-1/zolota_orda/bitva_na_kalts)
3. [Монголо-татарське іго](/vstup-1/mongolo-tatarske_go)
4. [Підсумок](/vstup-1/visnovki)
8. [Політичний устрій Київської Русі](/poltichnii_ustri)
1. [Суспільство Київської Русі](/poltichnii_ustri/suspilstvo_rus)
2. ["Руська правда"](/poltichnii_ustri/ruska_pravda)
3. [Господарське життя та економіка Київської Русі](/poltichnii_ustri/gospodarske_zhittya_ta_ekonomka_rus)
9. [Між Руссю та Річчю](/mizh_russyu_ta_richchyu)
1. [Експансія Великого Князівства Литовського на руські землі](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly)
1. [Міндовг (бл. 1195-1263)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/myndovg)
2. [Гедимін (бл. 1275-1341)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/gedumyn)
3. [Ольгерд (бл. 1296-1377)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/olgerd)
2. [Становище українських земель у складі ВКЛ. Смерть Ольгерда: початок боротьби за великокняжий престол](/mizh_russyu_ta_richchyu/stanovische_ukranskih_zemel_u_skladi_vkl_smerti_olgerda)
3. [Утвердження польської влади на Галичині](/mizh_russyu_ta_richchyu/utverdzhennya_polskoi_vladi_na_galichini)
4. [Кревська унія та її наслідки](/mizh_russyu_ta_richchyu/krevska_unya_ta_naslidki)
5. [Громадянська війна (1389-1392 рр.)](/mizh_russyu_ta_richchyu/gromadyanska_viyna_1389-1392_rr)
6. [Діяльність Вітовта на українських землях. Захоплення Польщею Західного Поділля](/mizh_russyu_ta_richchyu/dyalnst_vitovta_na_ukranskih_zemlyah_zahoplennya_podillya)
7. [Правління Свидригайла. «Велике князівство Руське»](/mizh_russyu_ta_richchyu/pravlinnya_svidrigaila_velike_knyazivstvo_ruske)
8. [Казимир IV Ягайлович. Відновлення й остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств](/mizh_russyu_ta_richchyu/kazimir_iv_yagailovich_vidnovlennya_i_likvidacia_knyazivstv)
9. [Посилення Московської держави та входження Чернігово-Сіверщини до її складу](/mizh_russyu_ta_richchyu/posulennya_moskovsoy_derzhavu_ta_vkhodzhennya_chernygovo_syverschunu_do_skladu)
10. [Закарпаття під владою Угорщини](/mizh_russyu_ta_richchyu/zakarpattya_pyd_vladoyu_ugorschunu)
11. [Буковина у складі Молдавського князівства](/mizh_russyu_ta_richchyu/bukovuna_v_sklady_moldavskogo_knyazyvstva)
12. [Князівство Феодоро](/mizh_russyu_ta_richchyu/knyazyvstvo_feodoro)
13. [Утворення Кримського ханства](/mizh_russyu_ta_richchyu/utvorennya_krumskogo_khanstva)
14. [Господарське, суспільне та культурне життя на українських землях (друга половина ХІV – ХV ст.)](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach)
1. [Соціальна структура суспільства в XV ст.](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva)
* [Шляхта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/shlyachta)
* [Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/duchovenstvo_relygyuna_sytuacya_na_ukraynskych_zemlyach)
2. [Сільське господарство та становище селянства](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/sylske_gospodarstvo_ta_stanovyche_selyanstva)
3. [Міське населення, розвиток ремесла і торгівлі](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/myske_naselennya_rozvytok_remesla_ta_torgyvly)
4. [Особливості розвитку культури](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury)
* [Освіта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/osvyta)
* [Література та книгодрукування. Фольклор](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/lyteratura_ta_knygodrukuvannya_folklor)
* [Архітектура і містобудування](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/arhytectura_ta_mystobuduvannya)
* [Образотворче мистецтво](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/obrazotvorche_mystezctvo)
15. [Підсумок](/mizh_russyu_ta_richchyu/pidsumok)
10. [Суспiльно-полiтичнi процеси XVI століття](/suspylno_polytychny_procesy_16_st)
1. [Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/lublynska_unyua_utvorenya_rechy_pospolytoy)
2. [Релігійна ситуація на українських землях](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach)
1. [Протестантизм](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach/protestantyzm)
2. [Православні братства](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach/pravoslavny_bratstva)
3. [Берестейська унія. Греко-католицька церква](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/beresteuska_unyua_greko_katolycka_cerkva)
4. [Полемічна література](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/polemychna_lyteratura)
5. [Соцiальнi прошарки Речi Посполитої](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/socyalny_prosharky_rechy_pospolytoy)
6. [Особливості розвитку культури в XVI ст.](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/kharakterny_osoblyvosty_rozvytku_kulturu)
7. [Підсумок](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/pidsumok)
# Поява та розселення людей на території України
Історія людства починається з появою першої людини. Археологічні знахідки вказують на те, що перша людина – *Homo habilis (Людина уміла)* – з’явилася близько 2 млн років тому в південно-східній Африці, звідки розселилася по всій земній кулі. На територію сучасної України вона потрапила через Балкани та Центральну Європу близько 1 млн років тому.
Людство зародилосяу центрі Африкиу Північній Америціу південно-східній Африціу південно-східній Азії
Наукова назва перших людиноподібних мавпHomo habilisHomo erectusHomo sapiensHomo heidelbergensis
# Періодизація Стародавньої історії України
Прадавню історію поділяють на періоди, пов’язані з найпоширенішим на той час матеріалом. І історію України зачепили усі без винятку періоди.
| [**Кам'яний вік**](http://history.ed-era.com/1/kamyanyu_vyk.html) | Енеоліт
(мідно-кам'яний вік)
| [**Бронзовий вік**](http://history.ed-era.com/1/bronzovyu_vyk.html) | [**Залізний вік**](http://history.ed-era.com/1/zalyznyu_vyk.html) |
| ----------------------------------------------------------------- | ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- | ------------------------------------------------------------------- | ----------------------------------------------------------------- |
| 1 млн років тому –
IV тис. до н. е.
| IV-III тис. до н. е. | II-I тис.
до н. е.
| Від I тис.
до н. е.
|
# Кам'яний вік
| Кам'яний вік | | | | | |
| ----------------------------------------------------- | --------------------------------------------------- | ------------------------------------------------- | ---------------------------------------------------------- | -------------------------------------------------------------- | ---------------------------------------------------------- |
| [палеоліт](http://history.ed-era.com/1/paleolyt.html) | [мезоліт](http://history.ed-era.com/1/mezolyt.html) | [неоліт](http://history.ed-era.com/1/neolyt.html) | [ранній](http://history.ed-era.com/1/rannyu_paleolyt.html) | [середній](http://history.ed-era.com/1/seregnyu_paleolyt.html) | [пізній](http://history.ed-era.com/1/pyznyu_paleolyt.html) |
| 1 млн років тому –
150 тис.
р. до н. е.
| 150 – 40 тис.
р. до н. е.
| 40 – 10 тис.
р. до н. е.
| 9 – 7 тис.
р. до н. е.
| 6 – 4 тис.
р. до н. е.
| |
# Палеоліт
| [Палеоліт](http://history.ed-era.com/1/paleolyt.html) | [ранній](http://history.ed-era.com/1/rannyu_paleolyt.html) | [середній](http://history.ed-era.com/1/seregnyu_paleolyt.html) | [пізній](http://history.ed-era.com/1/pyznyu_paleolyt.html) |
| ----------------------------------------------------- | ---------------------------------------------------------- | -------------------------------------------------------------- | ---------------------------------------------------------- |
| 1 млн років тому–150 тис. р. до н. е. | 150-40 тис. р. до н. е. | 40-10 тис. р. до н. е. | |
Льодовиковий період на території України розпочався у періодраннього палеолітунеолітусереднього палеолітуенеоліту Льодовиковий період на території України розпочався у період середнього палеоліту.
# Ранній палеоліт
* Господарство – присвоююче (полювання та збирання).
* Форма суспільної організації – первісне людське стадо.
* Основне знаряддя праці – рубило.
**Стоянки (близько 30):** *с. Лука-Врублівецька (Хмельницька обл.), с. Королеве (Закарпатська обл.)*
# Середній палеоліт
Пройшов під знаком сухого та холодного клімату і, як наслідок, зледеніння Півночі та Центру Європи і території України.
* Господарство – присвоююче (полювання).
* Форма суспільної організації – первісне людське стадо.
* Основне знаряддя праці – вдосконалене рубило, скребло, гостроконечники.
**Стоянки (200):** *Киїк-Коба (Крим), Рихта (Волинь), Червоний Яр та Деркул (Донбас)*
У період середнього палеоліту люди навчилисязберігати харчівидобувати вогоньприручати тваринобробляти метал
# Пізній палеоліт
У цей період завершується формування фізичних та розумових ознак сучасної людини. Саме тому відбулися значні еволюційні зміни у всіх сферах життя.
* Господарство – присвоююче (полювання) з осілим способом життя. Через значне вдосконалення знарядь праці ефективність полювань помітно зросла.
* Форма суспільної організації – родова община. Оскільки шлюби між членами однієї родової групи були заборонені, розвиваються зв’язки між різними родами. Роди згодом стали об’єднуватись у племена, що дало початок родовому первіснообщинному ладові.
* Основне знаряддя праці – кам’яні різці, дротики, голки, шила, наконечники списів тощо. Людина мала в арсеналі близько 100 видів знарядь праці. Цьому сприяло освоєння техніки обробки кісток.
**Стоянки (800):** *Мізинська (Чернігівська обл.), Радомишльська (Житомирська обл.),* *Межиріцька (Черкаська обл.)*
Вірування та мистецтво стрімко розвиваються, хоча й лишаються примітивними. Окрім образотворчого мистецтва, з’являється і прикладне, а також прамузика і танці.
# Мезоліт
Кінець льодовикового періоду спричинив чергову зміну клімату, що вплинуло на господарське життя людей.
* Господарство – присвоююче (полювання, рибальство, збиральництво). Жертви мисливців стають меншими та рухливішими, що й дало поштовх до розвитку інших методів здобуття їжі. Починається приручення диких тварин.
* Форма суспільної організації – родова община зі зростаючою роллю парної сім’ї.
* Основне знаряддя праці – вдосконалене рубило, скребло, гостроконечники.
**Стоянки (1000):** *Мурзак-Коба, Фатьма-Коба (Крим), Гребениківська (Одещина)*
# Неоліт
Деякі історики кажуть про так звану «неолітичну революцію». Суть її у винайденні відтворюючого господарства. Це призвело до значних змін у побуті людей: багато з них стали вести осілий спосіб життя; разом з тим люди почали запасати їстівні продукти, оскільки самі могли впливати на їх кількість. Це в рази збільшило їх можливості до пристосування і, як наслідок, виживання. Говорячи про відтворююче господарство, ми маємо на увазі землеробство і тваринництво. Останнє розвивалось шляхом приручення диких тварин. Усі свійські тварини сучасності (окрім коня, який здобув свій «статус» у мідному віці) стали такими під час неоліту.
* Знаряддя праці значно покращилися завдяки новим методам обробки – свердлінню, пилянню та ін. Люди навчилися обробляти глину, у виробах із якої і зберігали надлишки продуктів та воду. Також глиняний посуд дав розвиток протокулінарії. Ще одним цивілізаційно утворюючим винаходом того часу стало прясло для прядіння, що породило ткацтво та тканину.
* У суспільній організації життя і надалі зростає вага парної сім’ї, племінної організації суспільства. З’являються первинні засади родової влади, продовжує розвиватись релігія: примітивна магія поступається професійним культам. Зростає тривалість життя. Зароджується землеробська цивілізація.
*Пам’ятки неолітичної культури: с. Микільська Слобідка на Київщині та Кам’яна Могила у Приазов’ї.*
# Енеоліт (мідно-кам'яний вік)
Зв’язуючий етап між кам’яним періодом та епохою металу. Знахідки самородної міді в черговий раз покращили знаряддя праці та дали поштовх розвитку металообробки. Зростає продуктивність праці, починається торгівля та обмін. Через це з’являється певне майнове розшарування суспільства. Використовується поділ праці, первісні люди приручають коня.
В українській історіографії цей період пов’язаний з трипільскою культурою (IV-III тис. до н.е.). Свою назву вона отримала від с. Трипілля на Київщині, де у 1893 році була знайдена перша пам’ятка цієї культури. Першовідкривач – Вікентій Хвойка. Трипільська культура також була поширена на території Молдови та Румунії. Історики палко сперечаються про походження та зникнення трипільців, але з точністю ми можемо стверджувати, що їх культура була надрозвинена на свій час. Розкопки вказують на те, що трипільці мешкали у великих протомістах по 15-20 тис. жителів (припускають існування кількаповерхових будинків). Трипільці були землеробами. Вони використовували новітні мідні знаряддя праці на рівні зі звичними кам’яними. Висока врожайність зумовлювалася екстенсивним господарюванням: місця проживання змінювалися щосторіччя через виснаженість господарських угідь.
У суспільному житті трипільці звернулися до патріархального устрою з великою декількапарною сім’єю, створюється певна ієрархія родів, зароджується приватна власність. Мистецтво та релігія також досить розвинені. Нестача даних не дає нам можливості впевнено називати трипільців нашими прямими пращурами.
Трипільська культура була поширена на території сучасних:МолдовиРосіїМонголіїУкраїниБолгаріїГрузіїРумунії
# Бронзовий вік
Бронза – штучний сплав міді та олова чи свинця. Поширилася на територію України на поч. ІІ тис. до н.е.
* Скотарство остаточно відділяється від землеробства. Цьому сприяв посилений розподіл праці.
* Розвиваються торгівля та військове ремесло.
У різних регіонах через сукупність причин панували різні типи господарювання: степова Україна – скотарство, лісостепова зона – землеробство, Полісся – примітивне землеробство. Зростає роль чоловіка у суспільному житті, патріархат приходить на зміну матріархату. Виокремлюється воїнство, починається диференціація суспільства за майновим принципом. Виникають племінні союзи та необхідність їх узгодженого керування.
# Залізний вік
Перші залізні знаряддя виготовляли із залишків метеоритів. Перші знахідки виробів із заліза на території України – ХІ-ІХ ст. до н.е. Оскільки залізна зброя та обладунки значно кращі за мідні чи бронзові, війна стає ремеслом, а воїн – оспівуваною народом професією. Активно йде класоутворення. Починаються масштабні міграції людей.
# Кіммерійці
Геродот та Гомер у своїх творах згадують про перший етнос на території України – кіммерійців.
Кіммерійці були кочовими скотарями та чудовими наїзниками. Розпочали залізну добу на території України. Здійснювали успішні походи в Малу Азію. Під натиском скіфів частина кіммерійців мігрувала на Близький Схід, частина – асимілювалась.
# Скіфи
Скіфи запам’яталися як етнос, що будував першу державу на теренах Неньки. На початку свого перебування у причорноморському степу скіфи і кіммерійці мирно співіснували і навіть створювали тимчасові військові союзи. Проте під тиском массагетів скіфи, слідом за кіммерійцями, мігрували до Передньої Азії, де завоювали значні території і створили державу Ішкуза. Однак уся військова знать скіфів була знищена за наказом мідійського царя, і народ без лідерів повернувся у причорноморські степи. Освоївшись та підкоривши місцеві племена, скіфи об’єднались у Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н.е.
Частина скіфів була осідлою, частина – кочівною. Геродот, відвідавши Велику Скіфію, виділив декілька видів скіфів: скіфи-кочівники, елліно-скіфи, скіфи-землероби, скіфи-орачі та царські скіфи. Останні вважали усі інші категорії своїми рабами та збирали з них та місцевого населення данину. Царські скіфи мали свого царя, проте його влада була досить обмеженою.
На початку VI ст. до н.е. перський цар Дарій І вторгнувся на територію Скіфії. Для оборони була застосована тактика “випаленої землі” та блискавичних набігів невеликими загонами. Щоб запобігти значним людським втратам, перське військо поспішно ретирувалося, хоча й не зазнало жодної нищівної поразки. З тих пір вони вважалися непереможними і були значущою військовою силою цього регіону. А все через культ воїна та військову структуру суспільства. Розквіт Великої Скіфії – IV ст. до н.е. за царювання Атея.
У ІІІ ст. до н.е. під тиском наступаючих зі сходу сарматів скіфи покидають свою територію, лишаючи собі лише південь гирла Дніпра та степовий Крим. Так з’явилася Мала Скіфія. Вона відігравала значну роль у регіоні, воюючи з грецькими полісами. Як державне та суспільне утворення Мала Скіфія проіснувала до ІІІ ст. н.е.
Скіфська культура залишила багато пам’яток. Цьому сприяли захоронення – кургани, де хоронили багатих скіфів з їх особистими речами. Знахідки вказують на те, що скіфи були видатними ювелірами. У мистецтві мали особливий «звіриний стиль».
Велика Скіфія існувала уVII-III ст. до н.е.VII ст. до н.е. - III ст. н.е.III ст. до н.е. - III ст. н.е.VIII-IV ст. до н.е. Велика Скіфія існувала з VII ст. до н.е. по III ст. до н.е., у той час як Мала Скіфія була заснована у ІІІ ст. до н.е. і розчинилася у інших державних утвореннях прадавнього Криму у ІІІ ст. н.е.
# Сармати
Сарматам не вдалося створити державу на кшталт скіфської, проте їх військова слава була на одному рівні. Увесь цей період вони потроху просувалися на захід. За свідченнями давніх істориків, сармати являли собою об’єднання декількох народів, які змінювали одне одного у лідерстві поміж племенем.
Роксолани, а потім алани здійснювали походи у Малу та Середню Азію. Завдяки Великому переселенню народів сармати опинилися на Британських островах, в Іспанії тощо.
Культура була здебільшого наслідною до скіфської, проте військові рішення були новими і прогресивними.
Виберіть варіант у якому кочові народи розташовано у порядку їх появи на території України:кіммерійці, скіфи, сармати;скіфи, кіммерійці, сармати;сармати, кіммерійці, скіфи.
Кочівники, що змогли побудувати свою протодержаву:кіммерійціготисарматискіфи
# Пiвнiчне Причорномор’я та Крим (колонiї-полiси)
Через низку проблем соціально-побутового характеру, в VII-VI ст. до н.е. греки почали переселятися на узбережжя Середземного, Егейського, Чорного та Азовського морів. Цей процес має назву «Велика грецька колонізація».
Визначення **Полiс** — мiсто-держава, мiська громада; особлива форма соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства, типова для Стародавньої Грецiї та Риму.
Першим давньогрецьким полісом на території України стало місто **Борисфеніда** (о. Березань, Миколаївська обл.). Найбільш відомими і крупними містами стали **Ольвія**, **Тіра**, **Херсонес**, **Пантикапей** та **Феодосія**.
Міста-поліси були самостійними рабовласницькими республіками, наслідуючи тенденцію Великої Греції. Перський вплив зумовив виникнення монархії – **Боспорського царства**, що об’єднувало *Фанагорію*, *Пантікапей* та деякі інші поліси.
У період з другої половини VII до середини І ст. до н.е. дана територія розвивалася у тісних зв’язках із Грецією, майже в усьому копіюючи її суспільно-політичний лад. Урбанізація, розвиток торгівлі, карбування монет та низька військова активність характерні для цього часу.
З середини І ст. до н.е. поліси та Боспорське царство втрачають незалежність через зростання військової активності в регіоні, потрапляючи під вплив Понтійського царства, а згодом – Римської імперії. Була створена римська провінція – Нижня Мезія. Посилені набіги варварів (особливо – готів у ІІІ ст. н.е. та гунів у VI ст. н.е.) руйнують господарство полісів, які поступово замітаються пісками історії. Лише Пантикапей та Херсонес уціліли та потрапили під владу Візантії.
Перший грецький поліс у Причорномор’їБорисфенідаОльвіяХерсонесПантікапей
Для поліса характерні (виберіть усі правильні варіанти):рабовласницький устрійвелика підвладна територіяреспубліканська форма правлінняповна торгівельна та економічна ізольованістьзагарбницька зовнішня політикакарбування монети
# Прадавні слов’яни
Походження перших слов’ян і досі викликають суперечки, проте найбільш вірогідним здається їх виокремлення із автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи.
У VI ст. стають відомими перші слов’янські племена: анти, венеди та склавини з Подніпров’я, берегів Вісли та Подунав’я відповідно.
Розвиток перших слов’янських племен проходить під знаком Великого переселення народів:
* готи оселилися в Причорномор’ї, ідучи з Прибалтики. Вони розділяються на *ост-* та *вестготів* у залежності від місця осілості. У 375 році були підкорені та витіснені гунами;
* гуни створили могутню військову державу від Карпат до Дону з відомим Аттілою на чолі. Після його смерті у 451 р. це утворення стрімко втрачає вплив, що дає вільно дихати слов’янам.
Перші слов’яни намагалися поширити свій вплив на велику територію, до VII ст. заволодівши Балканами та тримаючи у страху Візантію. Військові успіхи та поступова міграція дали розвиток трьом загальновідомим гілкам слов’ян: західній, східній і південній. Саме східні племена – древляни, тиверці, уличі, волиняни, хорвати, сіверяни, поляни – були пращурами українців.
Східні слов’яни були переважно землеробами з прототипом приватної власності на орну землю сімей, що її обробляють. Сім’ї об’єднуються в сусідські територіальні общини. Зароджується феодальний стан через помітне майнове розшарування населення.
Ремесло відокремлюється від сільського господарства і розпадається на залізообробне, гончарне, ювелірне тощо. Ковальство виокремлюється в самостійну професію. Торгівля набуває міжнародного масштабу.
Утворюються великі племінні союзи (полян, дулібів) та племінні князівства: Куявія (поляни під Києвом), Славія (Новгород). Куявію називають Руською землею, на її основі і постане Київська Русь.
Східні слов’яни мали спільну культуру та елементи побуту, що й об’єднує різні племена у цілісний етнос.
Скільки гілок слов’янства вам відомо?23413 Слов’ян традиційно поділяють на 3 гілки за географічним принципом: східну, західну та південну.
Які слов’янські племена були безпосередніми пращурами українцівСловениДревляниВолиняниКривичіПоляниУличіВ’ятичіСіверяниДреговичіТиверціХорвати
Основою державності прадавніх слов’ян були:рабовласницькі імперіїплемінні союзиміста-державиудільні князівства
На території якого племені було закладено Київ:древлянкривичівполянуличів
# Утворення Київської Русi
З часів появи слов’ян до утворення Київської Русi пройшло декiлька столiть. У цей перiод державнiсть схiдних слов’ян розвивалася шляхом утворення так званих племiнних союзiв. Це були об’єднання племен та родiв пiд проводом патрiархiв зi спiльними вiруваннями. Надалi цi утворення еволюцiонували в князiвства на чолі з вождями, а потiм – iз князями. Вiдомо близько 14 великих союзiв племен: древляни, поляни, сiверяни, тиверцi тощо. З часом найбiльш могутнiм став союз полян i дулiбiв. Проте перськi та арабськi iсторики видiляють декiлька ранньофеодальних слов’янських державних утворень.
**Наприклад**, *Славія* із центром у *Новгороді*, *Куявія* із центром у *Києві*. Також у їх творах описується *Артанія* із центром в *Арті*, проте версії того, яке ж реальне місто мали на увазі перси і араби, суттєво різняться: від Тмутаракані до Рязані і Чернігова.
Оберіть правильне, на ваш погляд, твердженняЧас утворення Київської Русі співпав з початком формування слов’янСпочатку сформувалися слов’яни, а потім, через декілька століть, утворилася Київська РусьСхідні слов’яни сформувалися у перше століття існування поліетнічного державного утворення під назвою Київська РусьКиївська Русь утворилася із прадавньої слов’янської держави Артанії
# Заснування Києва
Значній консолідації державотворчого та політичного потенціалу регіону сприяло заснування Києва. Історія цього міста здавна оповита легендами.
Легенда 1\
У I столiттi апостол Андрiй Первозванний, брат апостола Петра (котрий вважається першим Папою Римським) проповiдував Євангелiє Христове на землях Скiфiї. Подорожуючи до гирла Днiпра, Андрiй досяг київських пагорбiв...
Тим самим апостол Христа передбачив заснування і розвиток Києва. Андрій Первозванний вважається основоположником Церкви Христової в Україні.
Легенда 2\
Полянський князь Кий разом зi своїми братами Хоривом, Щеком та сестрою Либiддю засновують на днiпровських пагорбах мiсто. I названо його Києвом — на честь старшого з братiв. 
Тобто етнонім «поляни» поступово витісняється новим – «кияни», адже навколо Києва утворюються Полянське та Київське князівства, що об’єднують полян, древлян і сіверян і утворюють так звану Руську землю, надалі – Київську Русь.
Кількість засновників Києва1234
Київ був названий на честьстаршого братасереднього братамолодшого братасестри За тогочасним патріархальним ладом суспільства головою роду був найстарший чоловік. І саме з ним пов’язували усі здобутки та досягнення роду. Тому лише старший брат цього сімейства (Кий, Щек, Хорив та Либідь) міг дати своє ім’я місту на Дніпровських пагорбах.
# Першi правителi
Ці твердження взяті з *«Повісті минулих літ»* – твору, оповитого таємницями та містифікаціями, що не заважає розглядати його як авторитетне і часом навіть безальтернативне джерело. Легенда про заснування Києва приводиться і в інших стародавніх джерелах: вірменській «Історії Тарона» Зеноба Глака (VIII ст.), працях польського історика XV ст. Яна Длугоша, Новгородському літописі та «Велесовій книзі». Остання пропонує список наслідників Кия – київських князів - до варязької навали на Київ. З 780 по 860 роки правили: Кий ІІ, Лебедян-Славер, Варен та Сережень. Проте загальноприйнята картина (будемо відштовхуватися від фундаментальної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського) виглядає так:
* після Кия, у середині VIІI ст. у Києві сидів князь Олег (за іншими даними – воєвода київський). Існують свідчення його морського походу у Малу Азію;
* Бравлин князював з кінця VIII до початку IX ст. Відомий своїм походом на Північне Причорномор’я та Крим і нападом на Сурож приблизно у 802 році. Надалі князівський флот десантувався поблизу сучасного турецького міста Синоп. Можливо, Бравлин прийняв християнство;
* на відміну від напівлегендарних Олега та Бравлина, наступні князі-браття мають набагато більше підтверджень реальності свого існування, що не заперечує багатьох розбіжностей та легенд. Мова йде про Аскольда та Діра. Вони часто згадуються в арабських та слов’янських джерелах, але ці згадки суттєво різняться.
Встановіть відповідність між прадавніми напівлегендарними правителями Києва та твердженнями\
Аскольдзгадується лише у «Велесовій книзі»правив у сер. VII ст. Можливо, був не князем, а воєводою київським.київський князь до 882 року, який існував із значно більшою вірогідністю, аніж його попередникиочолив похід у Причорномор’я та морський похід у Малу Азію
Кий ІІзгадується лише у «Велесовій книзі»правив у сер. VII ст. Можливо, був не князем, а воєводою київським.київський князь до 882 року, який існував із значно більшою вірогідністю, аніж його попередникиочолив похід у Причорномор’я та морський похід у Малу Азію
Олегзгадується лише у «Велесовій книзі»правив у сер. VII ст. Можливо, був не князем, а воєводою київським.київський князь до 882 року, який існував із значно більшою вірогідністю, аніж його попередникиочолив похід у Причорномор’я та морський похід у Малу Азію
Бравлинзгадується лише у «Велесовій книзі»правив у сер. VII ст. Можливо, був не князем, а воєводою київським.київський князь до 882 року, який існував із значно більшою вірогідністю, аніж його попередникиочолив похід у Причорномор’я та морський похід у Малу Азію
# Аскольд та Дiр
Можна виділити три основні версії:
Версія 1\
Аскольд і Дір — прямі нащадки Кия, брати, які правили разом.
Версія 2\
Аскольд і Дір — бояри Рюрика, варяга і новгородського князя. Подорожуючи у Візантію, за наказом суверена зупинилися у Києві і почали тут княжити. У 882 році, після смерті Рюрика, Олег – регент свого нащадка Ігоря – йде походом на Київ і, хитрощами виманивши братів з-за київського муру, вбиває їх. Після регентства Олега Ігор стає князем Київським та започатковує династію Рюриковичів.
Версія 3\
Оскільки згадки про Діра досить малочисельні, дехто вважає, що Аскольд і Дір — це одна людина. На користь цієї версії говорить те, що відомим і успішним походом керував, відповідно до арабських хронік, лише Аскольд, хоча Дір мав би бути рівнозначною фігурою. Також відоме поховання лише Аскольда, і канонізовано Українською Православною Церквою Київського Патріархату (УПЦ КП) лише його. Це суперечить рівнозначності двох братів-князів. М. С. Грушевський також розглядає версію, що Дір міг бути Аскольдовим наступником, проте це малоймовірно.
Також Михайло Сергійович спростовує думку про одночасну загибель Аскольда і Діра, аргументуючи це знову ж таки могилою Аскольда. Бо такі близькі правителі, що їх деякі ототожнюють, загинувши разом, не могли бути поховані окремо.
\
Отож, відкинувши домисли та легенди і прийнявши сторону консервативності й академічності, можна вважати, що після 482 року і трьох братів із сестрою, відомі лише інші брати, що правили у 860-882 роках. У 860 році під проводом Аскольда руське військо у кількості 200-360 човнів і 6-10 тисяч воїнів висадилися в околицях Константинополя і з червня до липня спочатку тримали його в облозі, а потім — спустошували околиці. Як наслідок, пожвавилися торгівельні і культурні зв’язки Русі і Візантії. Саме візантійським впливом пояснюють напівлегендарне Аскольдове хрещення Русі наприкінці 860-х років. У 882 році вони були вбиті після облоги Києва новгородським військом з Олегом на чолі. Так розпочалося правління Рюриковичів, яке тривало близько 500 років і розповсюдилось на територію від Галича до Москви.
За легендою, Київ було засновано115 року360 року482 року880 року
Правління Аскольда та Діра у Києві завершилося 862 рокузагибеллю братів від варязького війська під проводом Олегавід'їздом братів до Константинополюзагибеллю братів у поході на Константинопольсмертю Аскольда від хвороби та постриженням Діра у ченці
# Олег Віщий (845-912)
Був довіреною особою новгородського князя Рюрика і регентом свого малолітнього сина – Ігоря. У 882 році Олег на чолі варязького війська увійшов до Києва, убивши Аскольда і Діра та де-факто започаткувавши династію Рюриковичів. Правив князь-регент з 882 до 912, хоча і мав би передати трон Ігорю після досягнення останнім повноліття. Авторитет, військовий та політичний талант були вірними супутниками Олега, який отримав від нащадків прізвисько «Віщий». Саме він, за легендою, вперше застосував до Києва визначення «мати міст руських».
Почав своє правління Олег, звісно, з питань внутрішніх. Захопивши до Києва Смоленськ та Любеч, маючи під собою Новгород, він обклав даниною древлян, полян, сіверян та радимичів. Тобто під владою князя опинилося ядро Руської держави, а також один з основних торгових шляхів Середньовіччя – «Шлях із варяг у греки». Саме ці стратегічні здобутки за перші декілька років правління (до 885 року) дозволили Олегу зосередитись на зовнішньополітичних зносинах. Причому як торгівельних, так і завойовницьких, котрі часто йшли нога в ногу. Конфлікти у Прикаспії зменшували значущість підконтрольного Хозарському каганату та Волзькій Булгарії Волзького торгового шляху, а військові успіхи русів у Візантії супроводжувалися вигідними торгівельними угодами.
Найбільших успіхів Олег досяг у Візантії. Відомо два великих походи на Константинополь – у 907 та 911 роках. Перший похід не викликає довіри у істориків, деякі навіть вважають його повністю вигадкою Нестора-літописця – автора «Повісті минулих років», яка містить детальну інформацію про розвиток цих подій. Згідно з «Повістю...» 2000 лодій підпливли до Константинопольскої гавані, яка, за наказом імператора Льва IV Філософа, була перекрита ланцюгами.
Проте замість того, щоб грабувати передмістя, увесь флот був витягнутий на суходіл та поставлений на колеса. Коли здійнявся вітер, з мурів Константинополя можна було спостерігати величезну флотилію, що атакує суходолом. Це надломило захисників Візантії, і місто здалося, сплативши величезну контрибуцію (24 гривні за кожну лодію). А сам Олег на знак перемоги прибив свій щит на браму Константинополя.
Сюжет, достойний Голлівуду. Проте перемога 911 року сумнівів не викликає. У результаті греки знову заплатили контрибуцію (48 тис. гривень золотом), підписали вигідні для русичів угоди:
* про торгівлю;
* про забезпечення їх кораблів при поверненні на Русь;
* про взаємну допомогу кораблям, що зазнали лиха поблизу берегів однієї із країн.
Тобто були закладені основи давньоруського морського і торгівельного права.
Надалі Олег намагався розширити свій вплив і на Прикаспій. У 912 році здійснюється похід на Арабський халіфат. Пройшовши із Азовського моря у гирло Дону з дозволу Хозарського каганату, руський флот із 500 човнів досяг Волги, протягнувши свої лодії волоком по суходолу, звідки вони спустилися у Каспійське море. Спустошивши його південно-західне узбережжя, Олег направився у Русь, проте хозари вирішили помститися за одновірців і напали на руське військо, знищивши його основну частину. Вважається, що у цьому поході загинув і сам князь, хоча легенда знову ж таки говорить інше.
Легенда 1\
Одного разу князь Олег запитав у волхвів про свою смерть. Волхви відповіли: «Ти помреш від коня свого». Засмутившись, князь наказав відвести свого улюбленця у стійло і гарно його годувати, проте ніколи більше не підводити до князя. Через деякий час ця історія забулася князеві, проте після успішних походів у Візантію Олег запитав у конюхів, де його улюблений кінь, залишений багато років тому. «Помер» – відповів конюх. І посміявся Олег над чудесниками, і попрохав відвести його на могилу коня свого. «І від цих кісток смерть мені прийняти?» – питав Олег, роздивляючись череп та кістки давно померлого коня. У той самий момент, як сказав він це, із черепа виповзла отруйна змія і вкусила князя київського за ногу. Через три дні Олег помер і був похований на Щекавиці.
Також з іменем Олега пов’язана інша легенда.
Легенда 2\
Підкоривши Київ і вбивши Аскольда з Діром, Олег запропонував усій їхній дружині присягнути йому на вірність. Проте згодилися не всі. Один із дружинників утік у древлянські ліси, де оселився на одинокій скалі біля злиття двох річок. Звали цього дружинника Житомир. І це легенда про заснування міста Житомира, що став центром племені житичів древлянського племінного союзу.
Звісно, смерть войовничого князя вірогідніше зустріла його під час битви, ніж у побуті. Проте смерть Олега – й досі ласий шматок у історичних дискусах.
А після тієї чи іншої смерті князя Олега настав час того, від чийого імені мав би правити Олег і хто був народжений князем – Ігоря.
Важливий торгівельний шлях, що опинився під контролем Русі завдяки ОлеговіШлях із німців у хазариШлях із німців у хазариВолзький шляхШлях із варяг у грекиВеликий шовковий шлях
Встановіть хронологічний порядок подій:\
\
1.Похід у ВізантіюПочаток князіння Олега у КиєвіПохід у арабський халіфатВстановлення контролю над шляхом «із варяг у
2.Похід у ВізантіюПочаток князіння Олега у КиєвіПохід у арабський халіфатВстановлення контролю над шляхом «із варяг у
3.Похід у ВізантіюПочаток князіння Олега у КиєвіПохід у арабський халіфатВстановлення контролю над шляхом «із варяг у
4.Похід у ВізантіюПочаток князіння Олега у КиєвіПохід у арабський халіфатВстановлення контролю над шляхом «із варяг у
# Iгор Рюрикович (бл. 879—945)
Як нам вже відомо, Ігор – син Рюрика, що став князювати не після досягнення повноліття, а лише після смерті князя-регента, приблизно у 33 роки (912 рік). Проте успіхи Ігоря не були такими значущими, як досягнення Олега. Своє правління «молодий» князь розпочав із придушення повстань древлян та уличів. У Ігоря з’явилася нова проблема – кочові племена зі сходу – печеніги. У 915 році з ними укладено мирну угоду, проте печеніги, досить активно підтримувані Візантією, уже у 930 році поновили набіги на Русь. У свою чергу, Ігор поновив морські походи у Візантію. 941 року флотилія із 1000 лодій (зустрічаються неправдоподібні дані про 10000 лодій) безперешкодно увійшла до Босфору у надії на те, що візантійський флот буде у поході проти сарацинів. Проте плани русів стали відомими імператору Візантії, і грецький флот було повернено заздалегідь. Оборонці Константинополя прийняли бій, маючи на озброєнні так званий «грецький вогонь» – легкозаймисті речовини (нафта, сірка тощо), що не можна було погасити водою - який виприскувався з бронзових труб прямо на київські судна. Оцінивши невигідну диспозицію та несучи значні втрати, Ігор вирішив відступити та отримати бажану здобич з узбережжя Малої Азії. Візантійські полководці ж мали свою думку щодо руського флоту і гнали його, поливаючи вогнем, до самої Керченської протоки.
Реваншував Ігор у 943 році. Цього разу частину війська було десантовано на узбережжя поблизу Константинополя. До речі, сама армія Ігоря складалася з варягів, полян, кривичів, тиверців та найманців-печенігів. Візантійці, побачивши піші та морські війська, вирішили не спокушати долю і одразу запропонували мир. У результаті був підписаний новий договір між Візантією і Руссю, який трохи погіршував становище руських купців у Константинополі (вони позбавлялися права на безмитну торгівлю), проте мав засади повномасштабного військового союзництва.
\
Після успіху у Візантії Ігор направив свою міць на каспійського союзника греків – Кавказьку Албанію. Спустошивши столицю й інші великі мусульманські міста, у тому ж 943 році, русичі зі славою та великою здобиччю повернулися додому, а їх вплив у Прикаспії зріс.
Здобуваючи вплив далеко за межами Русі, Ігор втрачав свій вплив на народи всередині країни, зокрема на волелюбних древлян. Збільшення данини суттєво бентежило їх, проте суперечки із київськими збирачами вирішувалися хоч і не мирним шляхом, але у межах здорового глузду. І саме вихід за рамки, втрата почуття міри і спричинили вбивство князя Ігоря. Досить жорстоке вбивство, якщо знову ж таки вірити «Повісті минулих літ». Повернувшись із Каспійського походу, Ігор вирішив сам зібрати підвищену дань з древлян. Раніше це була прерогатива його воєводи Свенельда. Переконавши древлян за допомогою своєї дружини віддати необхідні кошти, Ігор попрямував до Києва, але, відпустивши більшість свого війська, повернувся до Іскоростеня – головного міста древлян, аби зібрати данину для себе особисто. Це викликало обурення у древлян на чолі з їх ватажком Малом, і вирішили вони покінчити з цим свавіллям. Ось як описує це «Повість…».
А візантійський історик Лев Диякон змалював картину цього вбивства більш детально. Ніби Ігоря прив’язали до двох дерев, що були силоміць притиснуті до землі, і відпустили їх, розірвавши князеве тіло на шматки. Проте похований був Ігор із князівськими почестями. Слово «честь» було відомо і у ті буремні часи…
Скільки походів на Візантію організував Ігор?1234
Ігор загинув від рукДревлянУличівПолянТиверців
# Княгиня Ольга (бл. 890-969)
Дружина князя Ігоря та мати князя Святослава. Була княгинею-регентом після вбивства чоловіка (з 945 по 962 роки). Відома через свою криваву помсту древлянам за князя Ігоря та як княгиня, що прийняла християнство та намагалася зробити його державною релігією Русі.
Після вбивства Ігоря древляни надіслали до Києва посольство з пропозицією до князівської вдови вийти заміж за їхнього князя Мала. Ольга спокійно прийняла послів, прохаючи трохи часу, по закінченні якого вони були закопані живцем поблизу князівського двору. Надалі, за наказами Ольги, було спалено у лазні найкращих мужів древлянських, яких княгиня запросила до Києва, щоб засвідчили повагу до неї, та перебито древлянське військо на підпитку, яке було запорошене на тризну за Ігорем. Ці факти здаються не досить правдивими, адже древляни не раз і не два потрапляли у підступні і, головне, смертельні пастки княгині, керовані жагою шлюбу їхнього князя зі вдовою князя київського. Тобто доволі-таки незавуальовано давні джерела підкреслюють як древлянську наївність на межі з дурістю, так і Ольжину криваву підступність задля помсти. Найбільш відомий останній акорд винищення княгинею древлян. Взявши в облогу їх головне місто Іскоростень (сучасний Коростень Житомирської області), Ольга запросила у якості данини по три голуба та горобця з кожного двору. Містяни з радістю погодились на такі легкі умови. Княгиня ж, отримавши птахів, звеліла до кожного з них прив’язати палаюче лахміття. Птахи, налякані вогнем, полетіли у свої двори, враз підпалюючи усе місто. Іскоростень був суттєво зруйнований, а древляни ніколи більше не були вагомою силою у Русі.
\
Щодо князя Мала, його доля після кривавого і безуспішного сватання невідома. Проте з його нащадками пов’язують досить багато видатних особистостей. Наприклад, воєвода київського князя Володимира Святославовича Добриня вважається сином Мала. У той же час Добриня є дядьком Володимиру, адже сестра Добрині Малуша була ключницею Ольги та дружиною Святослава, від якого народила сина Володимира. Отже, Мал є батьком легендарного Добрині Микитовича та дідом усесвітньо відомого Володимира Хрестителя. Досить непогано для місцевого князька, що вбив князя київського і залицявся до його вдови.
Ольга вважається першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство. Звісно, Аскольд також був християнином, проте некоректно вважати Аскольдiв Київ центром усiєї Русi, на вiдмiну вiд Києва за правлiння Ольги. Вона досить цілеспрямовано готувалася до введення християнства на Русі як державної релігії, проте це доробить її онук. Детальнiше про «пригоди» Ольги на шляху до нової релiгiї - поговоримо трохи згодом.
Княгиня Ольга була не лише жорстокою (що було нормою Середньовіччя), але й мудрою. Помстившись за чоловіка, вона почала вирішувати проблему, яка стала причиною його смерті,— систему збору данини. Основою реформи стала чітка регламентація зборів за планом «хто, коли і скільки має сплатити». У 945 році було встановлено, що *полюддя* (щорічний об’їзд князем з дружиною своїх земель для збору данини) відбувається з листопада по квітень. Люди з чітко зазначених територій збиралися на спеціально визначених місцях – *погостах* і *становищах*.
Керував усім князівський намісник – *тіун*. Данина іноді називалася *оброком*; частіше за все віддавалася натурою (медом, хутром та ін.). Розміри були встановлені чітко і різнилися від багатства землі, з якої данина збиралася. Наприклад, з північних регіонів, багатих на хутрових звірів, данина була більшою, ніж із хліборобських земель. По суті, був введений у дію податковий кодекс, з урахуванням майнового розшарування суспільства.
На початку 960-х років нарешті і де-факто влада перейшла до Святослава Ігоровича, а Ольга лишалася таким собі мудрим порадником і помічником. Так, наприклад, у 968 році Ольга керувала обороною Києва від печенігів, бо Святослав перебував у своїй болгарській резиденції. І хоча син не поділяв релігійних поглядів своєї матері, княгиня Ольга була похована за християнським звичаєм 24 липня 969 року.
Що спонукало Ольгу до масштабної кари древлян?Ольга мстилася за свого чоловіка – Ігоря Рюриковича, якого древляни жорстоко вбили.на землі древлян претендували північніші племена дреговичів, яким Ольга воліла допомогти.ніяких особливих причин не було, просто Ольга була жорстокою і кровожерливою правителькою.древляни збиралися у похід на Київ, а Ольга нанесла попереджувальний удар
Головне місто древлянКиївІскоростеньВручийЖитомир
Скількома способами Ольга помстилася древлянам?1234Ольга вбила древляських послів-сватів, перебила військо древлян та спалила їх головне місто – Іскоростень
# Святослав Ігорович (934-972)
Князь-лицар, князь-козак, воїн, а не політик, побратим, а не володар, Олександр Македонський середньовіччя – якими тільки епітетами не наділяли Святослава Ігоровича сучасники та історики. Пізно зійшовши на київський престол (тривалість регентства на Русі, як бачимо, залежить від регента, а не наступника), цей князь перекроїв карту Європи, змінив розклад сил у ній, пройшов із походами більше 8000(!) кілометрів і загинув біля Дніпровських порогів від підступної засідки. І це за 10-12 років!
Святослав провів у походах більшу частину свого князювання, рідко буваючи в Києві. Щодо згаданої вище облоги Києва печенігами, то військо під проводом князя відігнало печенігів від міста, проте оборона, як вже було зазначено, була організована Ольгою. І саме вона контролювала і правила за відсутності Святослава. Після смерті своєї матері князь залишив у Києві старшого сина Ярополка, середній Олег став древлянським князем, а молодший Володимир сів у Новгороді. Влада була розділена, і Святослав міг продовжувати свої походи.
\
Але повернемося у 964 рік. Це період першого походу Святослава, на той час вже повноцінного Київського князя. Похід був здійснений на слов’янське плем’я в’ятичів, що підкорялися та сплачували данину Хозарському каганату. Підпорядкувавши в’ятичів Києву, Святослав попрямував до Хазарії, спустошивши союзну їй Волзьку Булгарію. Вважається, що князь мав лицарські переконання і перед нападом відправляв посланців із повідомленням «іду на Ви». Отримавши цю звістку, каган хозарів вийшов назустріч руським військам. Генеральна битва відбулася поблизу міста Ітиль – столиці Хазарії. У літописах холодно і коротко описується перемога русів, що відкрила шлях до багатств Ітилю. Після зруйнованої вщент столиці настала черга інших великих міст каганату: Саркелу на Дону, Семендеру та ін. Святослав намагався закріпити територію каганату за собою, а не лише завоювати здобич. Так на місті зруйнованого Саркелу постало руське поселення Біла Вежа, існують дані про військові залоги русичів в Ітилі та Семандері, під контроль князя потрапила Тмутаракань – місто на Кубані - і було утворене Тмутараканське князівство. Надалі шлях князя попрямував на Північний Кавказ, де були переможені племена ясів та касогів.
Наслідки У результатi цього походу занепали такi значнi держави регiону, як Волзька Булгарiя та Хозарський каганат; руське вiйсько отримало видатну здобич; влада Києва роз- повсюдилась на важливий Волзький торговий шлях, Кубань та Дон (Тмутаракань та Бiла Вежа); консолiдувалися схiднослов’янськi племена. Проте, зруйнувавши Ха- зарiю, Святослав вiдкрив шлях на Русь кочовим народам сходу (печенiгам, надалi — половцям), що у майбутньому спричинить немало проблем жителям Русi.
Наступною ціллю Святослава стала потужна та прогресуюча Болгарія. Подейкують, руку до русько-болгарського конфлікту приклала Візантія. Існують свідчення, що Святослав приймав послів від Базилевса з цінними дарунками та проханням розпочати військові дії проти болгар. Візантійська імперія таким чином намагалася послабити одразу двох своїх прямих конкурентів, адже Болгарія домінувала на Балканах, які були у зоні візантійських інтересів, а Русь стрімко розвивалася та загрожувала Царгороду зі сходу, зазіхаючи на його кримські володіння. Так чи інакше, але 968 року Святослав на чолі 60-тисячного війська виступає у похід. Увійшовши у гирло Дунаю та пропливши вглиб Болгарії, руське військо спішилося та у першій же битві під Доростолом розбило болгар. Надалі русичі зайняли більше 80 міст на дунайських берегах, а Святослав обрав собі за резиденцію місто Переяславець, звідки де-факто правив Болгарією. Проте сумна звістка змусила руське військо покинути мальовничі Балкани: печеніги взяли в облогу Київ. Можна припустити, що печенізька військова активність була простимульована Візантією, адже русько-болгарська війна пройшла у зовсім іншому руслі, аніж собі планували візантійці. Замість двох ослаблених виснажливою боротьбою країн, у Константинополі отримали Русь із вишколеною у боях армією та з імперськими амбіціями домінування у регіоні. Тому не виключено, що візантійські правителі вкотре вдалися до стратегії «загортання вогню чужими руками». Святослав, відігнавши печенігів, на деякий час затримався в Києві, адже Ольга, що керувала обороною Києва та країною під час незліченних походів сина, не хотіла його відпускати, а київська знать дорікала князю:
На що князь мав свою думку:
Святослав виношував мрію про дніпровсько-дунайську імперію зі столицею у Переяславці на Дунаї, а для кращого керівництва Руссю він вирішив розділити її поміж синами. 969 року княгиня Ольга померла, і Святослав, бувши язичником, дозволив поховати її за християнським звичаєм. Після поділу Русі та смерті матері його більше нічого не тримало у Києві, тому був розпочатий другий болгарський похід.
Могутнє руське військо досить швидко не лише повернуло князеві втрачені болгарські землі, а й просунулося вглиб Болгарії. Проте війна, що мала бути русько-болгарською, перетворилася на русько-візантійську. Святослав на хвилі успіху увійшов до візантійської провінції Фракії і рушив у напрямку Константинополя. За 100 км від столиці Візантійської імперії, поблизу міста Аркадіополь, відбулася битва між двома арміями, у якій греки зазнали значних втрат. Святослав отримав величезну данину та військову славу, а імператор ліквідував загрозу для Константинополя, підписавши мирний договір. Сталося це 970 року. Ситуація у регіоні стабілізувалася, а князь виношував нові плани завоювань, сидячі на берегах Дунаю.
Проте у Царгороді не могли більше спокійно спостерігати за шаленими військово-політичними успіхами русів. Тому у 971 році була знову зібрана величезна армія, яка рушила на болгарсько-візантійський кордон. Блискавичним ударом був захоплений Переяслав із невеликою залогою. Основні сили руського війська знаходилися поблизу Доростола, куди і відправилися візантійці. 23 квітня відбувся перший бій, у ході якого сильнішими виявилися русичі. Імператорське військо відступило на велику рівнину, почався новий бій. На цей раз сили були рівні, адже візантійці безуспішно атакували, а руське військо оборонялося без шансів на контратаку. Святослав дав наказ відступити за мури міста, і так почалася тримісячна облога Доростолу. Звісно, повсякчас відбувалися невеликі сутички між мобільними загонами двох армій. Проте стан міста в облозі значно гірший за стан армії, що осаджує це місто, і, не маючи можливостей вийти з Доростолу, Святослав вимушений був піти на мирну угоду з візантійцями на їх умовах.
У результаті:
* руські війська полишали Болгарію і не претендували на ці землі;
* поновлювалися торгові та політичні зв’язки Києва та Царгороду;
* Русь та Візантія створювали військовий союз;
* імператор забезпечував продовольством усе військо князя у кількості, достатній для повернення у Русь;
* Перше Болгарське царство перестає існувати, адже Візантія де-факто окуповує східні області Болгарії. Поки незалежний захід ще півстоліття був оплотом болгарської державності.
Візантійський історик Лев Діакон зберіг опис князя Святослава під час підписання вищезгаданої угоди:
Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» підтримує цей образ
Сьогодні точаться дискусії з приводу достовірності даного опису. Певні історики намагаються описувати київських князів патлатими та бородатими дядьками у хутрових шапках. Цей опис притаманний володарям північніших земель і не враховує впливу східної цивілізації на українські землі. Тобто поставлена проблема має під собою історичний ґрунт, але ті, хто лобіюють її неправдивість, частіше за все переслідують не історичні цілі.
Повертаючись навесні 972 року до Києва, князь із невеличким загоном потрапив у печенізьку засідку поблизу дніпровських порогів. Можна припустити, що печеніги діяли за певної підтримки візантійців. Є свідчення, що після підписання мирної угоди між князем та імператором, із Візантії вирушив посол до печенігів. Якщо це так, то він мав конкретну пропозицію та винагороду за її реалізацію. Адже мирна угода легко порушується, а фізичне знищення такого видатного полководця і політика значно полегшило б життя стагнуючій імперії. Такі методи політики були нормою того часу, тим більше – для Візантії, а войовничі кочові племена в усі часи були найкращими найманцями. Так чи інакше, невеличкий загін князя було повністю знищено. Київ так і не дочекався свого правителя, який змінив дніпровські кручі на дунайські береги. А воїном він був настільки відомим і поважним, що печенізький хан Куря зробив собі із черепа Святослава кубок і виносив його лиш найдорожчим гостям. Така вона, середньовічна шана, цілком у дусі часу. Після загибелі князя Русь лишилася під опікою трьох його синів, які розпочали, по суті, першу міжусобицю.
Через сотню-дві років уся держава захлинеться кров’ю від міжусобних війн, а поки – це конфлікт трьох братів.
Основа зовнішньої політики Святослава Ігоровича –загарбницькі походичисельні політичні союзи, міжнародні договори та торгівельні зв’язки з іншими державами, тобто, лише політичні інструментистримання агресивних сусідів. Жодних загарбань, проте активне посилення кордонів та оборонної міці Русі.політичні шлюби своїх дітей та нащадків видатних європейських володарівЯкщо ви обрали варіант з політичними шлюбами, вітаю, ви непогано орієнтуєтеся в історії України. Проте, разом з тим, трохи забігаєте наперед, адже цей факт стосується Ярослава Мудрого, про якого мова піде далі.
Візуально Святослав був подібний дополовецького ханазапорізького козакасередньовічного лицарярозбійника
Князь Святослав загинув970 року971 року972 року974 року
# Ярополк Святославич (956-980)
\
Почав своє правління у 972 році, посівши київський престол як найстарший із Святославовичів. До 977 року ситуація у країні була стабільна: Ярополк намагався будувати дипломатичні відносини із Західною Європою і Священною Римською імперією почав карбування монети на Русі (до нашого часу дійшло близько 10 екземплярів так званих «псевдодірхем Ярополка»); співчував та допомагав християнам, особисто християнство не приймаючи. Конфлікт розпочався між Ярополком та Олегом чи то через якісь матеріально-територіальні претензії, чи, скоріше за все, через політичні амбіції двох молодих князів. Адже древлянська земля вже давно підпорядковувалася Києву, а самому князю київському у жодному разі не був потрібний амбітний та молодий суперник дуже близько від стольного граду. Ми можемо лише припускати причину, але, згідно з літописом, улітку 977 року Ярополк зі своєю армією висунувся у напрямку резиденції Олега — міста Вручия. У процесі битви середній Святославович упав з коня у рів і був розчавлений тілами.
«Повість минулих літ» зазначає, що Ярополк дуже засмутився, дізнавшись про смерть свого брата, адже не мав на меті його вбивство: він керувався лише жагою влади. Князь новгородський Володимир, дізнавшись про вбивство Олега, втік на північ до Швеції. Таким чином, Ярополк залишився одноосібним правителем Русі. Проте молодший син Святослава був не згоден із таким станом речей і, зібравши військо з варязьких найманців, у 978 році рушив на Русь із наміром повернути втрачені землі та посісти у Києві. Повернувши собі Новгород, захопивши Полоцьк, Володимир підійшов до Києва та взяв його в облогу. Та перемогти Володимиру допомогла зрада воєводи Ярополка – Блуда. Той воєвода порадами підступними, спокусившись на щедру пропозицію від осаджуючих сил, виманив свого князя із Києва, щоб не відбулася генеральна битва. Ярополк утік до містечка Родня, котре наступаючі війська знов взяли в облогу. І на цей раз Блуд порадив замість битви взагалі піти на мирні переговори. Ярополк, як видно, беззаперечно довіряв своєму воєводі, адже погодився і на це. Увійшовши до переговорної кімнати, князь київський був підступно вбитий.
Так криваво розпочалося не менш криваве правління Володимира. Проте саме під час його князювання сталися такі значні зміни, котрі дозволяють вважати його одним із найвидатніших керманичів Русі-України.
У боротьбі Святославовичів за київський престол першим загинувЯрополкОлегВолодимир
# Володимир Великий (958-1015)
Великий, Хреститель, Святий, Красне Сонечко – якими тільки епітетами не нагороджували молодшого Святославовича сучасники, нащадки та історики. Дійсно, стільки реформ та зрушень відбулося за період князювання Володимира, що лишити його без прізвиська історія не змогла. Почав княжити Володимир у 980 році. Найпершим його здобутком на престолі стало об’єднання усіх земель східних слов’ян в одній державі. Звісно, об’єднання відбувалося силою, а хронологія його походів така:
* 981 року була завойована Червона Русь із містами Червеном та Перемишлем;
* 982 – остаточно приєднані до Русі в’ятичі, яких обклав даниною ще
батько Володимира;
* 983 – приєднано землі балтійського племені ятвягів;
* 984 – завойовано землі радимичів;
* 985 – князь розпочинає військові дії проти Волзької Булгарії. Війна
точиться зі змінним успіхом, проте мир підписаний на умовах, вигідніших
болгарам. Того ж року данню обкладається занепадаюча Хазарія;
* 988 року розпочинається так звана Корсунська війна.
Передумовою для неї стала руська військова поміч Візантії, за яку було
обіцяно руку сестри імператора для київського князя. Проте після
вирішення своїх проблем за допомогою війська русичів, Базилевс
відмовився від свого слова і Володимир, щоб покарати греків за обман,
йде походом на головну колонію Константинополя у Криму – місто Херсонес
(Корсунь). Після тривалої облоги і допомоги зрадників-містян Херсонес
здався, а руським військом були загарбані великі території Криму, аж до
Керченського півострова. Для деескалації конфлікту імператор таки дає
згоду на одруження своєї сестри з Володимиром. Останній, у якості викупу
за наречену, повертає Херсонес під владу візантійської корони.
* 991 — після походу у Прикарпаття у складі Русі опиняються білі хорвати.
У результаті 10 років військових дій усі східнослов’янські племена об’єдналися у межах однієї держави та остаточно сформувалася територія Київської Русі. Вона стала найбільшою державою в Європі із площею більше 800 тис. км$$^2$$. Олександр Дмитрович Бойко у своєму підручнику «Історія України» описує руські землі: 
Заграбавши таку безмежну територію, Володимир провів адміністративну реформу для кращого управління своїми землями. Вона полягала у передачі усіх удільних князівств під контроль своїм дванадцятьом синам та наближеним дружинникам.
Таким чином замість свавільних, часом непідконтрольних Києву місцевих князьків із сепаратистськими настроями, Володимир отримав вірних та відданих лише йому правителів. Навіть у найвіддаленіших куточках держави. Владу було централізовано.
Володимир почав масштабно та систематизовано карбувати монету. Для обігу Русі цілком вистачало арабської та візантійської монети, проте власний платіжний засіб був політичним доказом самостійності та влади київського князя.
\
Великою проблемою Русі лишалися набіги печенігів. Ось хронологія основних: 990 рік, 992 року постраждав Переяслав, 993 та 996 роки, 997 року печеніги дійшли до Києва, у 1001 та 1013 роках вони виступали на Русь у союзі з поляками. Щоб захистити свою державу, Володимир запровадив *військову* реформу, яка також мала посилити централізацію влади. Суть її полягала у роздачі земельних наділів на південних кордонах у приватну власність «мужам лучшим». Останні, в свою чергу, зобов’язувалися нести прикордонну службу з власними невеличкими загонами. Таким чином, Володимир отримав на периферії своєї держави віддане йому військо, не підвладне сепаратистським настроям, а пов’язане з ним стосунками «сюзерен-васал».
Визначення **Феодалiзм** – суспiльно-економiчний лад, за якого феодал мав у власностi засоби виробництва, зокрема, землю. Король або верховний князь був головним феодалом (сюзереном), який роздавав землю у користування вiйськовiй знатi (васалам), котра зобов’язувалася пiдтримувати верховного феодала силою своїх невеличких збройних формувань. Воїни цих загонiв були васалами представникiв знатi. Але дiяло правило «васал мого васала не мiй васал».
А дружинники-прикордонники, б’ючись із ордами кочівників, захищали не лише якогось абстрактного та віддаленого на сотні верст київського князя, а свою власну землю. Така собі середньовічна психологія.
Також для оборони використовувалася величезна система валів, так званих Змієвих. Деякі історики пов’язують їх будівництво з епохою Київської Русі, проте є всі підстави вважати, що їх зведення завершилося за декілька століть до утворення Русі. Питання їх створення та мети – тема для окремої наукової роботи. Підкреслимо ж лише їх активне використання.
Щодо фактів, то при Володимирі активно розвивається камінне будівництво, хоча й не уціліло жодної будівлі того часу. Закладаються міста Володимир на Клязьмі (990), Бєлгород (991) та інші.
Наступною реформою стала *релігійна*. Вона визначила вектор розвитку усього регіону, без перебільшення, на наступну тисячу років. Мова, звісно, про прийняття християнства. Цей безумовно нелегкий вибір князя Володимира буде розглянуто в окремому розділі. Поки необхідно зазначити, що релігійна реформа розпочиналася зі спроб перетворити язичництво на монотеїстичну релігію. Проте у русичів були досить різні улюбленці серед величезного пантеону язичницьких богів, і визнання одного з них важливішим за інші не сприяло централізації влади та об’єднанню руського суспільства. А це, як можна помітити, була чи не основна мета Володимира по закінченню активних військових дій.
Наприкінці свого князювання Володимир задумав ще одну суттєву зміну: ігноруючи принцип престолонаслідування, він вирішив передати Київ свому улюбленному сину Глібу. Звісно, це викликало непокору у старших синів Святополка та Ярослава. Перший почав готувати заколот проти батька, за що був кинутий у київську темницю, а другий відмовився платити щорічну данину у розмірі двох тисяч гривень. Володимир збирає каральний похід на Новгород, стольний град Ярослава, проте при підготовці до нього помирає 15 липня 1015 року у своїй заміській резиденції. Смерть Володимира намагалися тримати у таємниці, адже Святополк, котрий знаходився у Києві, спробував би узурпувати владу. Тіло князя тишком вивезли, закутане у килими, та поховали у Десятинній церкві, яку сам Володимир і наказав побудувати на честь хрещення Русі.
Досягнення Володимира Великого варті окремої наукової праці. Проте він залишив по собі дещо більше, ніж просто свої здобутки. Після кривавої міжусобиці, у якій загинула більшість Володимировичів, до влади прийшов Ярослав, який не лише зберіг, а примножив могутність та престиж Київської Русі. Володимир же був оспіваний при будь-якому режимі: при імператорі його почитали за хрещення, при більшовиках – за об’єднання слов’янських земель. В українській історіографії на першу позицію виносять державотворчий талант Володимира, адже Україна небезпідставно вважає себе наступницею Київської Русі. Дійсно, талановита людина – усім зумів догодити.
Володимир охрестився у988 році990 році1012 році1015 році
Внаслідок Корсунської війни 988 року:Володимир одружився із сестрою візантійського імператорадо Русі відійшов південь Кримського півостровупродовжилися військові дії на території Візантіївідбулося хрещення Русі
Назвіть кількість основних реформ Володимира1234
Володимир помер у:1012 році1013 році1014 році1015 році1016 році
# Святополк Окаянний (981-1019)
\
Від його руки загинуло троє Володимировичів: Борис, Гліб та Святослав. За це у літописах отримав прізвисько «Окаянний». На сьогодні є передумови сумніватися у причетності Святополка до усіх трьох вбивств, адже активну боротьбу за київський престол вели Ярослав та Мстислав, які також використовували усі доступні методи у боротьбі з братами. Тим паче, Святополк був старшим сином і трон був його по праву. Борис був фаворитом Володимира, тому саме Мстислав та Ярослав мали найпримарніші шанси на престол і мали б активно діяти задля його досягнення.
Так чи інакше, у 1015 році Святополк став князем київським. Значних політичних досягнень його князювання не принесло. Він встиг лише почати карбування власної монети, на кшталт Володимирової, та налагодити дипломатичні відносини з польськім королем Болеславом І Хоробрим, що був йому тестем. Усі чотири роки князювання Святополка були пов’язані із боротьбою проти Ярослава, адже Мстислав поки активно у боротьбу за владу не втручався.
\
Уже 1016 року Ярослав зі своєю дружиною виступає із Новгороду. Біля міста Любеч, на берегах Дніпра, відбулася перша битва між братами. У цій та наступних боях Святополка підтримували печеніги, проте перша сутичка лишилася за Ярославом, який, в свою чергу, мав постійну підтримку варязьких найманців. Переможець попрямував до Києва, а переможений втік до Польщі. Проте у сусідній державі Святополк не ховався, а готувався до реваншу, попросивши поміч у свого родича Болеслава. Отаке польсько-печенізьке військо зустрілося з дружиною Ярослава понад Західним Бугом у липні 1018 року. Військо останнього було вщент розбите, а сам претендент на престол втік до Новгороду, звідки планував податися до Швеції. Проте новгородці майже примусили Ярослава лишитися і власним коштом зібрали для нього військо, адже боялися розправи Святополка. У той час в Києві Болеслав руйнував плани іншого претендента на київський престол. Польській король вирішив сам лишитися княжити, розпустивши військо на постій по селам навколо Києва. Така ситуація не подобалася ані киянам, ані самому Святополку. Тому він підбурив містян до погромів поляків, котрих багато загинуло. Болеслав, не бажаючи втрачати своє військо, лишає Київ, прихопивши з собою і київську казну. Також за Польщею лишалися Червенські городи. Але Святополк досягнув свого і знову посів у Києві. У 1019 році два брати знов зустрічаються у битві поблизу річки Альти. За літописом, це відбулося біля місця вбивства Бориса Володимировича. Про битву на Альті інформації майже не лишилося, але відомо, що війська Ярослава розгромно перемогли, а Святополк втік у напрямку Польщі і загинув по дорозі чи то від ран, чи то втративши глузд. А Ярослав почав княжити у Києві.
Борис, Гліб, Святослав, Мстислав
Брати, що їх, як вважається, вбив СвятополкБорис, Гліб, СвятославБорис, Гліб, Святослав, МстиславБорис, ГлібБорис, Гліб, Святослав, Мстислав, Ярослав
Ярослав та Святополк провели1 битву2 битви3 битвиНе зустрічалися на полі бою
# Ярослав Мудрий (981-1054)
На відміну від батька, Ярослав не вів загарбницьку політику, а зосередився на внутрішніх проблемах країни – збереженні єдності та захисту кордонів. Проте від початку правління, а саме – 1019 року, йому необхідно було вирішити першочергову проблему.
Живим лишався брат Ярослава – Мстислав, князь тмутараканський, який все ще був претендентом на київський престол. У 1023 році він збирає військо і йде на Ярослава. Проте, зайнявши Чернігів, Мстислав не поспішає дати генеральну битву своєму братові. Лише 1024 року біля Листвена відбувся бій, у якому поразки зазнала дружина Ярослава. А ось реакція Мстислава була досить незвичною:
Тобто було запропоновано, а надалі – реалізовано, дуумвірат Володимировичів. Мстислав посів у Чернігові, а Ярослав вирішив лишитися у Новгороді, вважаючись князем київським. Ставши стольним градом Мстислава, Чернігів почав бурхливо розвиватися і за декілька років став одним з найважливіших культурних та політичних центрів Русі. Брати разом керували державою та військовими походами, допоки Мстислав не помер у 1036 році, захворівши на полюванні. Він був похований у ним же збудованому Спасо-Преображенському соборі у Чернігові. А Ярослав став одноосібним правителем Русі і, нарешті, переїхав до Києва.
\
Військова політика Ярослава, хоч і не була агресивною і масштабною, все ж таки мала місце:
* 1029 року відбувся похід на ясів, що загрожували Тмутаракані;
* 1030-1031 роки – польська кампанія, у якій Володимировичі підтримували
князя Безприма у його зазіханнях на польський престол та водночас
відвоювали Червону Русь;
* 1036 року військо Ярослава остаточно розбило сили печенігів, які так
довго шматували кордони держави. На честь цієї перемоги було закладено
собор Святої Софії;
* 1038 рік – похід на ятвягів;
* 1040 – на Литву;
* 1041 – у Мазовію;
* 1042 – проти балто-фінських племен ям та чудь;
* 1043 року відбувся останній похід русів на Константинополь, яким
керував син Ярослава – Володимир. І хоча руське військо зазнало поразки,
відносини між Києвом та Візантією продовжують тіснішати.
Все ж таки основою князювання Ярослава були будівництво, творення, просвітництво, а не військові походи. Активно закладалися міста, здебільшого у прикордонні: більше 13 поселень було засновано понад Россю, Сулою та Трубежем – південними кордонами Русі (Корсунь, Біла Церква, Торчеськ, Лубни); місто Ярослав у Червенській землі; Юріїв у Прибалтиці; Ярославль на берегах Волги. Також активізувалося будівництво безпосередньо у містах: розростаються Київ, Чернігів, Турів, Переяслав, Володимир-Волинський.
Засновано Києво-Печерську лавру, Юріїв монастир у Новгороді, Ірининський собор, Золоті ворота та Лядську браму у Києві. За словами єпископа Саксонії Тітмара, у Києві того часу проживало більше 50 000 тисяч жителів та було більше 400 церков. Звісно, це доволі перебільшений опис, проте він показує ставлення приїжджих європейців до столиці Русі як до важливого культурно-політичного центру усієї Європи. Саме Ярослав керував розвитком міста у такому напрямку.
Продовжуючи справу батька, Ярослав усіляко допомагав і стимулював розвиток християнства на Русі. А у 1051 році князь зважується на безпрецедентний крок: власноруч, без дозволу константинопольського патріарха, затвердив митрополита київського. Ним став Іларіон – перший русин-митрополит Київський. Такий крок мав на меті автономізувати руську церкву, якомога зменшити вплив Візантії на її внутрішні справи.
У цей період стрімко, і під патронатом князя, розвивалися законодавство, написання книг, освіта та дипломатія, але про це мова йтиме надалі і більш конкретно.
Наприкінці свого князювання, відчуваючи наближення смерті, Ярослав надумав реформувати принцип престолонаслідування на Русі, адже досвід міжусобиць був не лише гірким і кривавим, але й повчальним. Принцип, що існував, був «вертикальним»: батько предавав свій уділ старшому синові, той – своєму старшому синові. Таким чином, усі інші сини позбавлялися права на престол свого батька, що і викликало братські міжусобиці. Ярослав запропонував «горизонтальний» принцип: після батькової смерті престол переходить старшому сину, після смерті старшого сина – середньому і так далі; після смерті усіх братів за тим самим принципом право на престол отримують сини старшого брата.
Проте така реформа дала результат лише на перших порах, а конфлікт «брат на брата» змінився конфліктом «дядько на племінника», адже сини не хотіли чекати свого наділу від братів свого батька, бо, маючи велику кількість дядьків, можна було і самому не встигнути покнязювати. Обходячи усе нові і нові методи престолонаслідування, міжусобиця стрімко набирала обертів, ховаючи під собою могутню державу.
20 лютого 1054 року Ярослав Володимирович помирає у Вишгороді. Його було поховано у соборі Святої Софії, поряд із дружиною Інгігердою. А разом із князем у минуле відходять і найкращі часи Київської Русі.
«Яблуко від яблуні…» – це саме про Володимира і Ярослава, батька й сина, достойних один одного. Перший, загарбавши величезні території, ніби проштовхався у ряд могутніх країн та родів, а другий, зберігши ці території та поставивши культуру на перше місце у своїй державі, став дійсно поважним правителем, рівним серед рівних у великій європейській родині. Можна помітити, що для піднесення держави недостатньо віртуозного керманича, необхідні і гідні послідовники. А наступного такого успішного етапу державотворення українському народові (адже він по праву вважає Русь попередницею сучасної Української Держави) доведеться чекати ще півтисячоліття.
У 1024-1036 роках Ярослав керувавНовгородським князівством, доки Мстислав князював у Києвіусією Руссю одноосібно з Києваусією Руссю разом із братомМстиславом усією Руссю одноосібно з Новгороду
Собор святої Софії було закладено Ярославом на честьповернення Червоної Русіперемоги над печенігамиодруження княгині Анни із французьким королемкнягині Ольги – прабабці Ярослава
Щоб уникнути міжусобиць між нащадками, Ярослав Мудрийреформував систему престолонаслідуваннязаповів київський престол і усю Русь візантійському імператорулишив живим лише одного сина, щоб передати йому у спадок усю країнупросто поділив країну між своїми синами у надії на те, що їм цього вистачить
# Мiждержавнi угоди Київської Русі
Позиція держави в світі визначається не лише її військовою могутністю та матеріальними статками, а й відносинами з іншими державами, адже жодна ізольована держава не змогла досягти успіху як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. До хрещення Володимиром, основні контакти Русі з іншими державами підтримувалися, здебільшого, силою зброї. Взагалі, у Середні віки дипломатія була значно менш залежна від паперових договорів, ніж сьогодні.
Перші контакти Русі були пов’язані з варягами з приводу військового найму та з Візантією – безліч мирних та торгівельних угод. Першою значною дипломатичною місією Русі була поїздка княгині Ольги зі свитою у Константинополь. Надалі такими місіями часто обмінювалася Русь із Візантією та Священною Римською імперією.
Іншим типом міжнародних відносин було надання притулку жертвам міжусобних конфліктів. Адже прихисток могли надати лише могутні володарі, авторитет яких не викликає питань у втікача. Не було бажаючих сховатись у, наприклад, печенігів, котрі були відомими найманцями та за гроші могли б, очевидно, видати втікача його політичним опонентам. Під час князювання Ярослава у Києві переховувались: англійський принц Едвард Вигнанець; польські королевичі Безприм та Отто; норвезький король Олаф Святий із сином Магнусом; зведений брат Олафа, що став королем Норвегії після смерті останнього; Харальд ІІІ Суворий також втік до Києва від північних міжусобиць. Можна зробити висновок, що Ярослав мав величезну довіру та авторитет серед європейських монархів.
Звісно, мали місце і прості міждержавні угоди. Так Володимир підписував договори з Папою Римським Сильвестром ІІ, візантійським імператором Василем ІІ, угорським королем Стефаном І, польським королем Болеславом І та чеським королем Болеславом ІІ. Ярослав мав за союзників германських цісарей: Генріха ІІ, Генріха ІІІ, Конрада ІІ.
\
Проте хотілося б виділити окремо «шлюбну» політику. Між двома країнами встановлюється ніби зв’язок по крові, коли одружуються представники монарших родин цих країн. А у Середньовіччі це мало більшу вагу, ніж підписані папірці. До речі, багато західноєвропейських володарів були неписемними, адже військовій справі приділялося значно більше уваги, ніж освіті, і тому їх підпис був хрестиком чи чимось на кшталт. Очевидно, що важливіший союзник у такому випадку той, хто одружений на твоїй дочці, аніж той, кому ти намалював хрестик на папірці. Володимир, до прийняття християнства, одружувався на дочках переможених ним вождів та каганів, возвеличуючись над ними, ніби беручи додатковий трофей. А ось шлюб Володимира із Анною мав суто політичний характер, адже підкріплював новий виток у стосунках між Руссю та Візантією. А для Ярослава Володимировича шлюби були чи не основним засобом зовнішньої політики. Його другою дружиною (про першу обмаль відомостей) була дочкою шведського короля Олафа. Діти Ярослава породичалися із багатьма монаршими родинами Європи:
* Володимир можливо був одружений на дочці графа Штаденського (німецьке графство) Оді;
* Ізяслав одружився на дочці польського князя Мешка ІІ;
* Святослав мав за жінку Оду – онучку германського цісаря;
* Всеволод був зятем візантійського імператора Костянтина Мономаха(саме тому син Всеволода Володимир мав право носити прізвище матері – Мономах);
* Ігор побрався із німецькою графинею на ім’я Кунігунда.
Отже, «синівська географія» торкається німецьких держав, Польщі та Візантії. Дочки Ярослава сягнули ще далі:
* Агата стала дружиною англійського королевича у вигнанні;
* Єлизавета стала королевою Норвегії;
* Анастасія – Угорщини;
* Анна Ярославна стала всесвітньовідомою королевою Франції.
\
Біографічна довідка Анна (1024-1075) – королева Францiї, дружина Генрiха I та Рауля IV Валуа. Користувалася безмежною повагою як усерединi Францiї, так i у Європi. Так, наприклад, дружина другого чоловiка Анни, з якою вiн не розлучився, зiйшовшись з Анною, тим не менш називала дочку Ярослава «найчарiвнiшою, найкращою серед жiнок Францiї»; iм’я первiстка Анни – Фiлiп, не було вiдоме у Європi, адже мало грецько-вiзантiйське корiння, проте стало досить популярним, якщо поглянути на французькi iмена сьогоднi. I роль авторитету Анни у цiй подiї не остання. Мала переписки iз європейськими монархами, Папою Римським, пiдтримувала зв’язок iз Києвом. Принесла iз собою у Париж освiченiсть, гiгiєну та культуру, адже за рiвнем освiченостi європейцi були дикунами, порiвняно iз княгинею київською. Єдина при дворi мала пiдпис, адже єдина була писемною, її вiзи прикрашають усi документи того часу поряд iз хрестиками короля та знатi. До речi, її пiдпис вважається найстаршим iснуючим зразком староукраїнського письма. Серед книжок, що їх узяла з собою Анна, було так зване Реймське Євангелiє – рукопис iз легендарної бiблiотеки Ярослава Мудрого, на якому приймали присягу французькi монархи до Великої французької революцiї. У масовiй культурi Аннi придiляли увагу як вiтчизнянi, так i європейськi лiтератори.
Таким чином географія «шлюбної» політики Ярослава покрила більшу частину Європи і, очевидно, була виразом могутності Києва і поваги до правителя Русі. Тому, небезпідставно можна вважати Русь не лише найбільшою, але й наймогутнішою і найосвіченішою державою Європи того часу. А швидкому сходженню Русі на лідируючі позиції на материку сприяла іще одна надважлива подія.
Анна Ярославна – королеваУгорщиниАнгліїПольщіФранції
# Прийняття християнства Володимиром Великим
Отже, християнство на державному рівні на Русі запровадив Володимир Святославович. Офіційно, на церковному рівні, вважається, що відбулося це у 988 році, хоча, очевидно, цей процес відбувався не один рік через величезний розмір держави та картатість населення. Мабуть, із впевненістю сказати, що Русь стала цілком християнською стало можливо років через сто після 988 року. Передумов для цього декілька.
По-перше, у надважливому центрі Русі, Новгороді, хрещення почалося лише 990 року, і тривало не один рік, так як північне населення Русі скептичніше ставилося до нової релігії.
По-друге, хрещення відбувалося «вогнем і мечем», руйнувалися язичницькі капища. Відповідно, такі дії потребували підготовки, певного часу на виконання та ще більше часу на те, щоб примусово охрещена спільність припинила спротив і прийняла нову релігію.
По-третє, значно швидше нова релігія поширювалася по містах, оминаючи невеликі поселення.
По-четверте, каста волхвів, служителів культів язичництва, користувалася неймовірною повагою у населення і деякий час після впровадження нової релігії мала значний вплив. І лише їх повне знищення, а скоріше – зникнення можна було вважати за перемогу нової релігії. Саме через ці пункти необ’єктивно буде стверджувати, що християнство було впроваджено за декілька років.
Як вже було зазначено, християнство не було новинкою на Русі: існують свідчення про «Аскольдове хрещення», Ольга офіційно прийняла християнство, община християн у Києві була доволі значною. Тобто, хоча русичі і не досить дружньо зустрічали нову державну релігію, для неї був певний ґрунт у руському суспільстві. А чому ж саме православ’я?
«Повість» пропонує легенду про вибір релігії Володимиром. Іслам не сподобався князю, адже забороняв алкоголь.
Представники католицизму майже не мали шансів, адже Володимир, посилаючись на часи Ольги, коли католицька місія в Русь провалилася, також не пристав на доводи на користь «західного християнства».
Іудаїсти із Хозарського каганату також пропонували свою релігію. Проте Володимирові не сподобалася доля євреїв, котрих вигнали з їх Батьківщини.
Проте дещо об’єднувало усі ці релігії – вони були монотеїстичними, тобто мали лише одного верховного Бога. Таким чином, лишалася ще одна – православ’я. Звісно, згідно з «Повістю…» обрана вона була не за залишковим принципом, причинам цього вибору присвячена не одна сторінка. Якщо ж підійти до питання пошуку причин обрання православної віри з точки зору логіки, то можна побачити такі основні пункти:
* мова проповідей. Православні літургії велися слов’янською мовою і були б одразу зрозумілими населенню, на відміну від служінь на латині, арабській мові чи «єврейських» мовах
* культурні зв’язки. Так склалося, що Русь розвивалася у тісному контакті з Візантією. І релігія греків викликала більше довіри у русів, ніж інші, значно менш відомі.
* ієрархія у суспільстві. Наприклад, у католицизмі духовенство мало верховенство над світською владою. Було б досить дивно, якщо б Володимир власноруч поступився своїм статусом новоствореній релігії. У «грецькій вірі» світська влада домінувала над релігією, тому це було дуже на руку князеві.
\
Як вже було зазначено, прийняття християнства (православного) Руссю в цілому та Володимиром зокрема було наріжним каменем русько-візантійських домовленостей щодо віськової допомоги та одруження Володимира із царевною Анною. Через невиконання імператором Василем ІІ цих домовленостей розпочалася так звана Корсунська війна, у результаті якої Володимир зайняв кримські володіння Візантії. Як уже відомо, після виконання усіх домовленостей, окупація була знята. Проте із Корсунем пов’язують іще дещо важливе: вважається, що Володимир міг охреститися у Корсуні. А після хрещення – і одружитися там. Проте таку саму силу має і твердження, що Володимир охрестився у Києві.
Кияни хрестилися усім містом у Дніпрі у 988 році. Якраз по прибутті князя із новою дружиною, тепер єдиною, згідно із новою вірою. І в житті князь став стриманішим, позбавився блуду і розбрату, бо до прийняття християнства Володимир був страшенним розпусником. Тобто нова релігія, згідно «Повісті», дійсно змінила життя князя. А що нового принесло православ’я у життя і суспільство простих русів і держави загалом?
1. Нова релігія сприяла класовому розшаруванню суспільства, яке в свою чергу грало на характерну для Середньовіччя суспільно-економічну систему – феодалізм. Світська влада набувала ознак абсолютизму, визнавалася божественною; релігійна влада знаходилася під патронатом світської, а прірва між правителями і людом зростала. У той самий час християнство сповідувало рівність и смиренність. Саме таким чином релігія допомагала стримувати суспільство.
2. Прийняття однієї із світових релігій відкрило Русі шлях до визнання та рівноправного діалогу із державами Європи. І хоча це безпосередньо не вплинуло на населення Русі, пожвавилися міжнародні відносини: військові та, здебільшого, торгівельні. Що таке «визнання»? Усвідомлення території як суб’єкта міжнародної політики. Хоча могло статися дещо по-іншому – Русь, прийнявши релігію Візантії, могла тісно увійти у орбіту Константинополя і потроху ставати залежною від нього у питаннях зовнішньої політики. Проте такого не сталося, навпаки, не втрачаючи зв’язків із Візантією, Русь покращувала та примножувала контакти із Заходом. Так, за даними посібника «Історія України» О.Д. Бойка за період X-XIII століть члени сімєй київського князя та руської знать мали 83 шлюби із представниками західноєвропейських еліт і лише 12 із членами сім’ї візантійського імператора. Різниця суттєва.
3. Звісно, основним здобутком православного християнства стала консолідація населення такої величезної території, централізація київської влади. Населення Новгорода і Тмутаракані мало стати одновірцями, а не послідовниками місцевих вірувань, що дозволяло відчувати їм схожість, спільність та спорідненість між собою.
4. Нова, більш прогресивна, якщо порівнювати із язичництвом, релігія почала формування нового, розвиненішого суспільства зі новими нормами моралі, поваги. Змінилося відношення до жінок, започаткувалася моногамія, відношення до людського життя стало поважнішим. Також розширювався, правда із значними обмеженнями, кругозір та світопізнання. Адже нова релігія могла дати значно більше відповідей на питання про створення світу, появу людей, сутність навколишнього світу.
Неможливо не відзначити, що у нової віри були присутні і **негативні** тенденції:
1. Досить різко виділився південний вектор розвитку суспільства, адже православ’я було поширене лише у Візантії та на Балканах. А церковну мову Русі довелося позичати у болгар, тобто доступність знань різко знизилася, бо ж церква Середньовіччя являла собою центр освіти та знань про навколишній світ, а здобутки західної цивілізації лишилися закритою книгою для Русі через латинську мову, незрозумілу і невідому.
2. Християнство накладало досить багато обмежень на повсякденне життя людини, хоча й додавало йому моральності.
3. Русь пов’язала себе із занепадаючою імперією, а не Заходом, що стрімко розвивався після варварської навали. Через 400 років після прийняття Руссю християнства Візантійська імперія перестала існувати, а у Європі почалася доба Просвітництва. Звісно, умови у них були різні, проте Візантія стабільно регресувала протягом усього цього часу.
Звісно, усі описані процеси, як-то зростання рівня освіти, розвиток зв’язків із Заходом, відбувалися не миттєво, а так само протяжно, як і сам процес хрещення.
Прийняття державної релігії викликало і бурхливу організацію церковного життя. Так вводилась «десятина» – податок на утримання церкви, рівний десятій долі прибутку людини. 1037 року засновується митрополича єпархія у Києві. До Руської митрополії входило 16 єпископств, із них 10 розташовувалися на території сучасної України.
Щодо освіти та науки, то саме під патронатом церков та монастирем писалися книги, засновувалися школи, тобто йшов культурно-освітній процес.
Важливо усвідомити, що православне християнство не лише визначило, умовно, Бога, якому буде молитися Русь, а й сприяло розвиткові засад прогресивного суспільства та того, що у наш час називається соціальною політикою.
Той факт, що прийнявши візантійську модель християнства Русь не стала залежною від Царгорода, а лише долучилася до духовної скарбниці східного християнства можна вважати чи найбільшим успіхом Володимира та його наступників.
Вкажіть обидва можливих місця хрещення ВолодимираКиївНовгородХерсонесЦаргород
Для утримання церкви на Русі було запровадженосторицюоброкдесятину«податок Володимира»
# Тріумвірат Ярославичів
Після своєї смерті (1054 рік) Ярослав залишив велику та могутню країну, 5 синів та новий принцип спадкування престолу. За «вертикальним» принципом у Києві мав би почати княжити Ростислав Володимирович – єдиний син старшого сина Ярослава, котрий помер у 1052 році. Але згідно з новим принципом київським князем став найстарший живий Ярославович – Ізяслав. «Повість» наводить слова батька своїм синам напередодні смерті:
Саме так і почався період «тріумвірату Ярославовичів», адже Ізяслав керував Руссю на рівних із Святославом та Всеволодом. Ігор, В’ячеслав та амбітний Ростислав не були достатньо активними. В’ячеслав помер 1057 року і у Смоленськ перебрався Ігор, що сидів у Володимирі-Волинському. На Волинь поставили Ростислава. Ігор помер вже у 1060 році. Тріумвіратом було вирішено не підіймати Ростислава далі по ієрархії князів, а просто лишити у Володимирі. А вже у 1064 князь Ростислав покинув Волинь і прогнав із Тмутаракані свого двоюрідного брата Гліба Святославовича. Там новий князь правив 3 роки, поки його не отруїли греки із сусідніх візантійських колоній. Таким чином, на початок 60-х років ХІ століття на Русі не лишилося впливових лідерів, що змогли б впливати на політику трьох Ярославовичів. Окрім одного.
Бiографiчна довiдка **Всеслав Брячиславович** (1029-1101) – князь полоцький. Представник гiлки Iзяславовичiв Полоцьких, заснованої сином Володимира Великого Iзяславом. Iзяславовичi Полоцькi усiляко пiдкреслювали свою окремiсть серед Рюриковичiв, їх князiвство мало певну автономiю у Русi, а престол спадкувався усерединi гiлки. Мав певнi конфлiкти iз Ярославом Мудрим.
Саме Всеслав і кочові племена торків та половців були основною проблемою тріумвірів на першому етапі їх правління – з 1054 по 1068 роки.
Так як наділом Всеволода був Переяслав – найпівденніше князівство, то саме йому доводилося першим зустрічати та зупиняти кочівників. У 1054 році він запропонував мир і викуп замість битви половцям, що вперше прийшли до кордонів Русі; 1055 року здійснив похід на торків. Ізяслав, на відміну від Всеволода, що оборонявся, намагався розширити кордони Русі: у 1058 році він захопив землі балтійського племені голядь. У 1060 році спільне військо трьох Ярославовичів та Всеслава вирушило на торків та нанесло їм настільки нищівного удару, що ці племена не з’являлись біля Русі 70 років. А вже наступного року знову Всеволод самотужки та невдало протистояв половцям. Після цього нападу Переяславщина була суттєво спустошена та розорена. Декілька років на Русі панував спокій, допоки Всеслав не спустошив Псков (1065) та Новгород (1066). У відповідь на це тріумвірат знову збирає об’єднане військо і у 1067 році зустрічається із бунтівним князем на річці Немізі. Армія Ярославовичів перемагає, а Всеслава хапають, відвозять до Києва та саджають у поруб. До речі, саме у описі цієї битви у «Повісті» зустрічається перша згадка про Мінськ.
До складу тріумвірату входили:ІзяславВсеславСвятославСвятополк ІІБрячиславВсеволод
Уперше Мінськ згадується у1060 році1067 році1167 році1090 році
# Володимир Мономах (1053-1125)
\
Славу та могутність Володимир Мономах отримав ще до входження на київський престол, будучи князем переяславським. Його князювання стало «лебединою піснею» Русі, адже держава на короткий час наблизилася, хоча й не повернулася, до своєї могутності минулих років. Які ж основні здобутки Володимира Всеволодовича Мономаха?
1. Організація та керівництво злагодженою та успішною боротьбою руських князів проти половців.
2. Літературна діяльність. До нашого часу дійшли: лист Мономаха до брата Олега Святославовича; «Повчання Володимира Мономаха» та автобіографічне оповідання «Про шляхи та лови».
3. Правова діяльність, направлена на нівелювання соціальної нерівності у руському суспільстві.
4. Об’єднання 75% Русі – лише Галицька, Полоцька та Чернігово-Сіверська землі лишилися поза його владою. Тим самим призупинення розпаду Русі, зменшення сепаратистських настроїв та посилення централізації великокнязівської влади. Русь на короткий час повернулася до когорти наймогутніших держав Європи.
5. Остання в історії русько-візантійська війна. Мономах підтримував у посяганнях на візантійський престол самозванця Лжедіогнеа ІІ, за якого навіть видав свою дочку Марію. 1116 року була перша спроба – військо Мономаха захопило багато міст по Дунаю. Після полону самозванця візантійськими воїнами київський князь продовжував військові дії, проте безрезультатно. І 1123 року було підписано мирну угоду, скріплену шлюбом онуки Мономаха та візантійського імператора.
До речі, саме при Володимирові розпочалися шлюби між представниками різних гілок Рюриковичів, адже гілки уже цілком переросли у окремі династії.
Помер Володимир Мономах у віці 71 року. Його було поховано у Софійському Соборі, поряд із батьком.
Оберіть із даних тез ті, що описують діяльність Володимира МономахаОб'єднання більшості руських земель під своєю владоюАктивні дипломатичні контакти із Папою РимськимЛітературна діяльність, окрім політичноїКриваве придушення чисельних повстань по всій РусіПовернення Русі могутності часів ВОлодимира та ЯрославаПосилення тягаря податків для простого населення
# Мстислав Великий (1076-1132)
Наступником Володимира Мономаха став його син Мстислав, який зумів утримати Русь, об’єднану батьком, навіть приєднав у 1129 непокірне Полоцьке князівство. Також Мстислав організував декілька походів у Прибалтику: у 1130, 1131 та 1132 роках.
Помер у 1132 році. Похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві.
\
Саме із роком смерті Мстислава Володимировича пов’язують зникнення могутньої та єдиної Київської Русі. Наступник Мстислава Ярополк Володимирович втратив контроль над частиною удільних князівств і розвал Русі продовжився.
Мстислав Володимирович помер1142 року1158 року1132 року1076 року
Із роком смерті Мстислава пов'язуютьостаточну перемогу над половцямипідкорення Руссю Прибалтикикінець існування Русі як єдиної державипідкорення Києвом Полоцька
# Роздробленість Київської Русі
Якщо київських князів до Ярослава було легко просто запам’ятати, то структурувати правителів Києва у період 1054-1132 років простіше таблицею:
| Роки правління | Правитель |
| -------------- | ------------------------------- |
| 1054-1068 | Ізяслав Ярославович |
| 1068-1069 | Всеслав Брячиславович |
| 1069-1073 | Ізяслав Ярославович |
| 1073-1076 | Святослав Ярославович |
| 1077 | Всеволод Ярославович |
| 1077-1078 | Ізяслав Ярославович |
| 1078-1093 | Всеволод Ярославович |
| 1093-1113 | Святополк Ізяславович |
| 1113-1125 | Володимир Всеволодович Мономах |
| 1125-1132 | Мстислав Володимирович Великий |
Надалі ситуація лише погіршувалася. У період із 1132 по 1246 рік, тобто трохи більше ніж за сто років, 24 князі змінювали один одного 46 разів. Тобто, у середньому, кожен князь із цього періоду двічі приходив на київський стіл.
Але у історії у цілому, та в цьому випадку зокрема, усереднення неможливе. Чому? З цих 46 періодів 35 тривали менше року. Зміни князів проходили калейдоскопічно, декому вдавалося повернути собі престол. Декому – не один раз це вдавалося, а Рюрику ІІ Ростиславовичу вдалося здобути та втратити Київ 6(!) разів. Ці шість князювань тривали приблизно стільки ж часу скільки одне, найдовше за цей період, Святослава ІІІ Всеволодовича – 13 років. Досить довго, особливо на фоні 10-денного правління Ігоря ІІ Ольговича. Чому ж князів так страшенно тягнуло до Києва?
Київський великокняжий престол давав право відчувати себе головою династії Рюриковичів, впливати та керувати справами менших князівств. Звісно, Київ поступово втрачав політичну вагу, проте символізм «матері міст руських» притягував амбітних князів. До того ж тут розташовувався митрополит, що лишало його культурним та релігійним центром Русі. А Київське князівство лишалося одним з найбільших та найбагатших, ставши «першим серед рівних», а потім і втративши перше слово цієї фрази. До речі, Київ «чудодійно» діяв на кожного нового київського князя періоду міжусобиць. Новоспечений князь, що боровся з іншими, захоплював, втрачав та ділив удільні князівства, селячись на дніпровських схилах різко ставав поборником миру, спокою та централізованої влади на Русі. Так боролися доцентрова та відцентрова тенденції у руському суспільстві. Вочевидь, остання перемогла. Цьому існує декілька причин:
1.Система престолонаслідування.\
На Русі так і не закріпилася жодна із схем спадкування, що їх намагалися вводити князі. Як «горизонтальна», так і «вертикальна» схеми мали свої недоліки. Проте ці принципи змішалися і кожен міг трактувати своє право на престол(великий чи удільний) як йому буде завгодно. У результаті – нескінченний каталізатор міжусобних війн.
2.Територія та етнічний склад.\
На початок ХІІ ст. Русь все ще була однією з найбільших держав Європи і давно перестала бути державним утворенням слов’ян. Меря та чудь, литва та ятвяги, печеніги та половці – близько 20 народностей населяло Русь. Швидке «конвеєрне» приєднання земель значно випереджало за темпами формування органів влади, розвиток інфраструктури і, як наслідок, утворення єдиної руської спільності. Титульні слов’яни не встигали поглинати та асимілювати інші народи.
3.Зміна центрів світової торгівлі. \
«Шлях із варяг у греки» сприяв швидкому розвиткові Києва, а занепад цієї артерії негативно відбився на місті. Спочатку Візантія відкрила свої порти венеціанським торгівцям, які у конкурентній боротьбі перемагали купців руських. А захоплення хрестоносцями Константинополя 13 квітня 1204 року відсунуло стольний град на периферію світової торгівлі. У той самий час розвивалася торгівля (як наслідок – зростало населення) у інших містах Русі: Чернігові, Галичі, Смоленську. Такі торгівельно-фінансові центри дають удільним князям економічну і, найголовніше, фінансову незалежність від уже умовного центру держави.
4.Землеволодіння. \
Феодалізм і роздробленість взаємозалежні. Феодальне землеволодіння полягає у великій кількості відносно невеликих земельних володінь, а ці володіння, якщо налагоджують замкнений цикл виробництва сільськогосподарської лідера та власне невеличке військо, то воно ідеально відповідає державі періоду Середньовіччя.
5.Кочівники.\
Печеніги, торки, половці мало того, що грабували та спустошували руські землі, так іще й допомагали князям у їх міжусобицях, розхитуючи Русь із середини. А коли збирались масштабні спільні походи проти кочівників, витрачалося чимало ресурсів та гинуло багато людей, в тому числі і князівської крові. Статична, довготривала боротьба із армією без постійного місця дислокації не укріпила ще жодну державу. Усі вади Русі як федеративної агонізуючої держави показала монголо-татарська навала, коли замість об’єднання та спільного протистояння кожен із удільних князів переслідував суто свої інтереси. А програли, у результаті, всі, окрім монголів. Але про це трохи пізніше.
Усе це, а особливо – переший та четвертий пункти, викликало збільшення кількості удільних князівств, де-факто незалежних одне від одного. Після 1132 року протягом півстоліття утворилося близько 15 таких удільних князівств. Через сто років їх стало більш ніж півсотні.
Проте роздробленість – не біда самої лише Русі, а закономірний виток еволюції будь-якого нормального суспільства того часу: Франкська імперія Карла Великого розпалася на менші утворення, Візантія під тиском хрестоносців з одного та османів з іншого боку на певний час розкололася на декілька імперій, Священну Римську імперію чекала та ж участь. Проте саме феодальна роздробленість дала колосальний поштовх розвитку економіки (господарства та ремесла) та зростанню кількості населення.
Демографічний вибух потягнув за собою і культурний розвиток. На Русі ці процеси були дещо викривлені монголо-татарською навалою. Проте демографічний, соціальний чинник є найважливішим, адже Народ є носієм влади, культури, історії держави. Навіть якщо ця держава і перестає існувати на невизначений час.
На Русі переважала системагоризонтального престолонаслідуванявертикального престолонаслідуваняіз комбінацій горизонтальної та вертикальної, котру трактували, виходячи із особистої вигодижодної більш-менш впорядкованої сисеми не існувало
Русь була моноетнічною державоютакні
На зміну центрів світової торгівлі вплинули:феодальна родробленність Священної Римської імперіїзміна правлячих династій у Франції та Англіїпадіння Константинополяактивізація кочівниківзростаюча міць Венеції
Після 1132 рокуутворилося близько 15 удільних князівств, які незмінно існували у своїх кордонах більше століттяРусь являла собою конфедерацію 5 великих князівствутворилося близько 15 удільних князівств, які з часом усе більше і більше дробилисяРусь лишилася монолітною централізованою державою
# Генеалогічне дерево Рюриковичів
У даному дереві зазначені ті Рюриковичи, які були найбільш активними і про яких йшла мова у цій частині. Реальна їх кількість більша, дерево усіх нащадків – складніше.
У якій із даних гілок Ярославовичів усі представники були київськими князями? Нумерація від 1 до 6 зліва направо123456
# Галицько-Волинська держава
Із занепадом Києва як політичного центру руської, а тому – і протоукраїнської, культури зростає та кріпне інша держава. Вона розташовувалася у найзахіднішій частині Русі. Цікаво, що інші міста, котрі стрімко набирали владу та могутність, були на крайньому сході руських земель (мова про Володимир та Суздаль, потім – Москву). Історики вагаються у ролі Галицько-Волинської держави у продовженні традицій Київської Русі: від важливої до надважливої. Грушевський, підкреслюючи, що ця держава так і не стала «всеукраїнською», адже територія її була на західноукраїнських землях, визнає спадковість традицій політики, культури та суспільної системи Галицько-Волинського князівства від Київської Русі. А Степан Теодорович Томашівський, учень Грушевського, назвав Галицько-Волинське князівство «першою безперечно українською державою», базуючись на тім, що воно у період найбільшої могутності об’єднувало до 90% населення з територій сучасної України. Щоб довести пряму спадковість Галича і Володимира від Києва достатньо порівняти суспільства двох держав, які нічим особливо не відрізнялися, побачити, що правителі цих земель прямі нащадки Ярослава Мудрого, а ті з правителів Галицько-Волинського князівства, хто був коронований Папою Римським, носили титул «Rex Russiae» – «король Русі», додаючи свій князівський титул. Тобто навіть у Римі визнавали галицьких князів правителями усієї Русі.
Галичина та Волинь не випадково змогли увібрати у себе київську спадщину і прогресувати у важкий період міжусобиць. По-перше, обидва князівства були досить далеко розташовані від кордонів, на які нападали кочівники. Тобто однією проблемою, порівняно із Києвом і Переяславом, у західних міст було менше. По-друге, на їх території було чимало міст, як на той час. По-третє, торгівельні шляхи із Заходу у Русь йшли саме через міста Галицького та Волинського князівств. І наостанок, поблизу Галича були великі соляні родовища. А сіль у ті часи була дуже цінним товаром.
Проте Галицьке і Волинське князівства мали і відмінності, які проявлялися і у об’єднаній державі. Головна відмінність – тип політичної верхівки. У Галичині бояри складали досить могутню верству населення. При чому їхня влада була такої сили, що Галицьке князівство вважається прикладом олігархічної держави на Русі, поряд із демократичним Новгородом чи абсолютистською Москвою. Це викликано особливим походженням галицьких бояр – вони походили із місцевої племінної знаті, а не були представниками князівської дружини. І коли Рюриковичі прийшли на ці землі, аристократична верхівка уже була сформована і була готова відстоювати свої інтереси. Також більшість галицьких бояр торгували сіллю, що дозволяло їм тримати власні дружини із дрібних феодалів. Усім галицьким князям доводилося рахуватися із боярською радою. У Волинському князівстві ситуація була класичною. Бояри напряму залежали від милості князя і тому складали йому міцну опору, а не статичну загрозу.
Сталося так що економічним та політичним ядром об’єднаної держави із двох князівств стала Галичина, а створив нову державу князь Волинський. Так було перехоплено державницьку естафету у Київської Русі і достойно пронесено її ще півтора сторіччя. Галицько-Волинське князівство стало кордоном між православним і католицьким світом; саме на цій території спалахуватимуть україно-польські конфлікти аж до середини ХХ сторіччя. А яким чином розвивалися обидва князівства до об’єднання?
# Галицьке князівство
*Важливі міста*: **Галич**, Теребовль, Перемишль.
Цю територію населяли племена волинян, білих хорватів та тиверців. Наприкінці Х століття Володимир Великий приєднує її до Київської Русі. Надалі ці землі були спірними між Руссю і Польським королівством. У часи належності до Русі ці землі були у складі волинського князівства, допоки у 1084 році не виокремилися у Галицьке князівство під керівництвом Рюрика, Василька та Володаря Ростиславовичів. Саме через це князівство розпочалася міжусобиця 1097-1100 року. Остаточно об’єднав усі землі Галицького князівства Володимирко Володарович у 1144 році, а головним містом, вочевидь, став Галич.
# Ярослав Володимирович Осмомисл (бл. 1130-1187)
Досить могутнім це князівство стало за часів Ярослава Осмомисла: у 1153-1187 роках. По-перше, Ярослав успішно протистояв київському князю Ізславу ІІ у боротьбі за незалежність від Києва. По-друге, територія Галицького князівства значно розширилася: було приєднано дунайське пониззя, землі між Карпатами та Дністром. Так описує князя та його землі «Слово о полку Ігоревім»:
\
Саме з цього твору і пішло прізвисько «Осмомисл» – той, що має вісім смислів, тобто – розумний, мудрий.
Ярослав був одним з наймогутніших руських князів, підтримував дружні стосунки із Суздальським князівством, сусідніми Угорщиною та Польщею, Візантією та Священною Римською імперією.
У цей період розвивалося сільське господарство, торгівля, адже Ярославом контролювалися усі основні ріки регіону: Дністер та гирло Дунаю. Укріплялися та закладалися міста. Галицька земля процвітала.
Проте у 1170-х роках почалися боярські хвилювання, через які мав рятуватися втечею син Ярослава – Володимир. Проте виступ бояр було подавлено, а син повернувся до батька. Так у конфліктах з боярами, союзами та війнами із київськими, володимирськими та суздальськими князями і минуло князювання Ярослава Осмомисла.
Правив Ярослав 35 років. Був похований в Успенському соборі Галича. Наприкінці 1930-х років його залишки були знайдені українським археологом Ярославом Пастернаком. Проте їх знов було втрачено у роки Другої світової війни і вдруге віднайдено у 1991 році.
Перед смертю він заповів Галич своєму незаконному сину Олегу, а Володимиру – Перемишль. Проте бояри не послухалися князя і одразу після його смерті Олег був прогнаний із князівства. Розпочався невеликий занепад Галицького князівства, що тривав трохи більше 10 років до об’єднання його із Волинським князівством.
За цей період Галицьке князівство окуповували угорці, проти них підіймалося повстання, Володимир Ярославович тікав та повертався на княжіння, рік правив волинський князь Роман Мстиславович, який і об’єднає два князівства трохи потому.
За час князювання у Галичі Ярослав Осмомисл приєднав до свого князівстваПоліссяЧервону Русьпониззя ДунаюКиївське князівство
Основна причина динамічного розвитку торгівлі за Ярослава Осмомисла у князівстві –чисельні торгівельні союзи з іншими князівствамизнайдені поклади золота поблизу Галичаконтроль над Дністром та Дунаєм – найбільшими водними артеріями регіонуособиста зацікавленність бояр
# Волинське князівство
*Важливі міста*: **Володимир**, Червень, Белз.
Уперше виокремилося наприкінці Х століття, коли у місті Володимирі посів син Володимира Великого Всеволод. Періодично князівство потрапляло під владу київського князя; у 1084 році із Волинського князівства виокремилися Перемиське та Теребовлянське князівства; після Любецького з’їзду 1097 року обидва нових князівства визнані вотчинами Василька та Володаря Ростиславовичів, проте після міжусобиці 1097-1100 років усе Волинське князівство знов опинилося під владою князя Київського. Остаточно виокремлюється у 1154 році у вигляді Володимирського та Луцького князівств, під владою гілки Мономаховичів – Ізяславовичів. Тобто, на відміну від Галицького князівства, Волинське (назва «Володимирське» все ж таки не досить поширена) князівство не мало якоїсь окремої політичної лінії, а виступало розмінною монетою у міжусобицях для київських князів. Проте стрімкий розвиток почався із приходом на княжіння Романа Мстиславовича у 1173 році. Цей розвиток завершився об’єднанням, про яке так часто згадується, Волинського та Галицького князівств.
Бiографiчна довiдка **Роман Мстиславович** (бл.1150-1205) – праправнук Володимира Мономаха. Був князем багатьох важливих руських князiвств: Новгородського, Галицького, Волинського. Саме вiн об’єднав два останнi князiвства у потужну та впливову державу. Будучи вже князем галицько-волинським, узяв пiд контроль Київ, побувши деякий час князем Київським.
# Галицько-Волинське князівство
\
Об’єднанню сприяло віддалене розташування двох князівств відносно Києва, спільні зовнішні вороги – поляки та угорці, сильна економіка для незалежного розвитку та, звісно, лідери, які змогли об’єднати та втримати доволі різні території.
Роман Мстиславович об'єднав Галицьке та Волинське князівства у1173 році1153 році1199 році1187 році
# Роман Мстиславович (бл. 1150-1205)
У 1199 році Роман Мстиславович приєднує до своїх Волинських володінь Галицьку землю. Саме у цьому році помер син Ярослава Осмомисла Володимир, не лишивши по собі законних спадкоємців, що поклало край династії Ростиславовичів у Галичі. А Роман Мстиславович скористався ситуацією, заодно започаткувавши нову династію.
Першочергово новий князь заручився підтримкою дрібного боярства та міщан, що дозволило йому придушити опір впливових бояр. Надалі Роман Мстиславович вів військові дії проти Литви, половців, Польщі та Київського князівства, що допомогло йому отримати у 1201 (у 1204 – повторно) київський стіл та відповідні титули у літописців: «Великий» та «самодержець усієї Русі». Найбільше внутрішніх військово-політичних контактів Роман мав із Всеволодом Велике Гніздо та Рюриком ІІ Ростиславовичем. У зовнішній політиці союзниками галицько-волинського князя були Угорське королівство та Візантійська імперія, мав зносини із Папою Римським Інокентієм ІІІ.
Роман Мстиславович вважався наймогутнішим руським князем ХІІ-ХІІІ століть. Порівнятися з ним міг, хіба що, князь Володимиро-Суздальський Всеволод Велике Гніздо, проте Всеволод сам присвоїв собі титул «Великий князь Володимирський», у той час як Романа Великим прозвали сучасники та нащадки. Його держава була однією з найбільших у Європі. Існують відомості, що після підкорення хрестоносцями Константинополя у 1204 році, візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел знайшов притулок саме у Галичі. Підтвердженням дійсно тісних зв’язків держави Романа та Візантії є шлюб галицького князя із візантійською принцесою, який і приніс Романові нащадків. У тому ж 1204 році Галич приймає послів від Римського Папи із пропозицією корони і зміни релігії. Роман відмовляється і натомість збирається у похід на католицьку Польщу.
Російський історик із сумнівними репутацією та авторитетом В.М. Татищев зазначав, що перед цим польським походом Роман сказав:
У 1205 році Роман вторгся до Польщі, зайняв 2 міста та зупинився на Віслі. Поблизу міста Завихоста відокремився від основного війська з невеличким загоном і був атакований силами Лешка Білого. У невеличкій сутичці 19 червня 1205 року галицький загін було знищено, а князь Роман Мстиславович загинув. Далі розпочалася 40-літня боротьба за Галицько-Волинське князівство між Романовичами та іноземними загарбниками.
Той самий Татищев приписує Романові ідеї реформації Русі, виголошені напередодні смерті. Грушевський вважав теорію Татищева сфальсифікованою. Якщо така ідея існувала у Романа, то головними її пунктами були: головенство князя Київського; «вертикальна» спадковість удільних князівств; вибори київського князя, у разі його смерті, шістьома найвпливовішими князями Русі (Галицьким, Володимирським, Чернігівським, Полоцьким, Смоленським та Рязанським).
За життя Романа Мстиславовича під його владою або безпосереднім впливом опинилися усі, окрім Чернігівського, «українські» князівства: Галицьке, Волинське, Київське та Переяславське. А швидкому розвитку Галицько-Волинського князівства сприяла його виважена та, часом, жорстока, внутрішня політика, агресивні військові дії за межами свого князівства, а також занепад подніпровських князівств. Локальна артерія Буг-Дністер сприяла торгівлі, а Дунай давав вихід у Європу. Масштабними змінами геополітичної ситуації у регіоні мужній і талановитий політик Роман заслужив порівнянь своїх досягнень із самим Ярославом Мудрим.
Окрім титулу галицько-волинського князя, Роман Мстиславович мав титулкороля Русімитрополита КиївськогоВеликого князя Київськоговождя половців
Роман Мстиславович загинувна полюваннівід отруєнняпід час бойових дій у Польщіпід час бойових дій у Литві
# Галицько-Волинське князівство в 1205-1238 роках
Наприкінці 1204 року Роман Мстиславович підписав угоду із угорським королем Андрашем ІІ про взаємну допомогу та патронат над дітьми один одного, у разі смерті одного з правителів. І дійсно, після смерті Романа його синам, Данилу та Василькові, було 4 та 2 роки відповідно і вони не могли самостійно захищати вотчину батька. Вдова Романа зустрілася із Андрашем і отримала загін для оборони Галича. Саме ця допомога дозволила Романовичам номінально протриматися монархами Галицько-Волинського князівства у 1205-1206 роках.
Надалі за Галич та Володимир розгорнулася боротьба між гілками Рюриковичів (безпосередніми законними володарями цих земель Романовичами, нащадками героя «Слова о полку Ігоревім» Ігоровичами, Ростиславовичами на чолі із Мстиславом Удатним, Ольговичами, Юрійовичами), галицькими боярами, Польщею та Угорщиною. У 1206 році до влади у Галицько-Волинському князівстві прийшли Ігоровичі, які розпочали репресії проти бояр – основного неспокійного елементу Галицького князівства. Саме конфлікт з боярством призвів до вигнання Ігоровичів із Володимира та Галича: бояри з допомогою Андраша ІІ скидають Ігоровичів та запрошують до Галича 10-літнього Данила Романовича. Проте останнього уже через рік також знімають із князівства і з 1213 по 1214 у Галицькому князівстві відбувається порушення канонів феодального суспільства – бояри висувають на князівський стіл одного, з-поміж себе – Володислава Кормильчича.
Це дозволило Польші та Угорщині, під приводом захисту прав Романовичів на Галицько-Волинську спадщину, перейти у наступ на землі, про які йде мова, і проголосити на них владу 5-річного угорського королевича Колмана, одруженого на 3-річній польській княжні Соломії. Проте уже у 1215 році поляки та угорці запрошують Данила до Володимира, княжити на Волині, лишаючи собі Галичину. Частина батькової спадщини знову належала Романовичам. Надалі боротьба за Галичину розгорнулася між угорцями та Мстиславом Удатним, який довго був лояльним до Данила та Василька. У 1218 році Мстиславу таки вдається захопити Галич і наступного року він видає свою доньку Анну за Данила Романовича. Цим було укладено союз Мстислава та Данила, проте у 1227 році під тиском бояр Мстислав передає правління Андрашу. У той час Данило приєднує до Волині Луцьк, Пересопницю та Чарторийськ і продовжує боротьбу за Галич. І лише у 1238 році Данило Романович повертає собі усі батькові володіння. Посприяла цьому і смерть Андраша ІІ. Влада у Галицько-Волинському князівстві до смерті Данила більше не змінювалась, проте Ростислав із гілки Ольговичів до 1245 року намагалися захопити Галич, допоки не були розбиті під містом Ярославом.
Після загибелі Романа його престол мав перейти доАндраша ІІМстислава УдатногоДанила та Василька Романовичівкоролевича Колмана
У 1213-1214 роках у Галичі правивДанило РомановичАндраш ІІбоярин Володислав КормильчичМстислав Удатний
# Данило Галицький (1201-1264)
Із об’єднанням Галицького і Волинського князівств Данило, як старший, сів у Галичі, а молодшому Василькові віддав Володимир. Брати керували в згоді і Василько допомагав старшому: керував закордонними походами та обороною держави у разі відсутності Данила.
Головною проблемою Данила стала Золота Орда. У 1239 році Данило посадив у Києві свого воєводу Дмитра, якому уже через рік довелося захищати місто Володимира Великого та Ярослава Мудрого від кочівних полчищ. На жаль, ця оборона була невдалою і тому уже 1241 року монгольські війська спустошують Галич та Володимир.
Проте, треба віддати належне, деякі міста не впали: Холм, Кременець, Данилів.
На момент нападу ординців Данила не було у державі і тому бояри, невдоволені втратами від монгольських військ, запрошують на княжіння чернігівського князя Ростислава. І саме перемогою галицько-волинських військ під керівництвом Романа та Василька Романовичів над військом Ростислава у 1245 році завершуються зовнішні претензії на владу у Галичі.
Після остаточного ствердження своєї влади і могутності у Галицько-Волинських землях, Данилові довелося відбути із посольством до столиці золотоординського хана, міста Сарай. Там галицько-волинському князю довелося визнати зверхність хана над собою, тобто визнати себе ханським васалом, за що Данило отримав ярлик на княжіння. Слід зазначити, що залежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди була досить невеликою, на відміну від східних князівств. Необхідно було лише сплачувати данину і іноді надавати загони для подальших ординських походів. Влада Орди була настільки умовною, що Данило міг спокійно і відкрито готуватися до звільнення від влади степовиків і шукати собі союзників.
Пошук підтримки військової і політичної сприяв орієнтації зовнішньополітичного вектора Романовичів на захід. Численні контакти із Польщею, Угорщиною, Чехією, Римом не призводили до конкретних дій. 1253 року Папа Римський відправляє посольство до Данила із короною і обіцянками допомоги у боротьбі проти Золотої Орди в обмін на перехід Руської церкви під юрисдикцію Риму (якому де-факто не судилося відбутись). І наприкінці 1253 року у Дорогочині Данило Романович приймає титул «Короля Русі». Того ж року Папа Римський Інокентій IV оголошує «хрестовий похід» проти Орди і закликає Польщу, Чехію, Померанію, Сербію взяти участь у ньому. Саме на цю допомогу і розраховував король Данило. Проте християнські держави Європи не мали зайвих ресурсів для ведення боротьби проти ординців, а ті сили, що мали, віддавали на боротьбу за австрійський спадок. Так і не дочекавшись допомоги із Заходу, король Данило розпочинає військові дії проти монголів.
У 1254 році він звільняє правобережжя Дніпра по лінії Случ-Тетерів-Південний Буг і наближається до Києва, яким по ярлику володіє Олександр Невський. Карти Данилові сплутав литовський князь Міндовг (Міндаугас), який, порушивши мирну угоду, напав на Галицько-Волинське князівство з півночі. Тому наступні 2 роки проходили у галицько-литовському протистоянні. А у 1259 році ординський полководець Бурундай розпочинає новий похід на південь князівства і пропонує або повномасштабні військові дії або, натомість, зруйнувати захисні споруди міст та провести спільний похід на Литву. Романовичі руйнують фортифікації Луцька, Кремінця, Данилова, Львова і галицькі загони під проводом Василька відправляються до Прибалтики.
1264 року король Данило помирає і титул короля Русі і правителя Галицько-Волинського князівства переходить Василькові Романовичу. При цьому, у Галичі сидять Даниловичі. Великих конфліктів усередині князівств за владу не відбувається. Василько продовжив політику Данила і намагався перешкоджати війнам на території князівства як із східними кочівниками, так і із західними сусідами.
У цей період авторитет та мудрість Данила та мирне його співіснування із Васильком сприяли зростанню і укріпленню Галицько-Волинської держави. Неймовірно швидко зростають міста: Холм (став резиденцією Данила і фактичною столицею князівства), Львів (названий на честь старшого сина Данила Лева), Угровеськ, Кременець, Данилів, Стіжок та інші. Міста стають оплотом оборони від кочівників і, в той самий час, центрами торгівлі, адже міське населення сходу Русі мігрує на захід від монгольської навали. І картате у національному плані населення галицьких міст почало формуватись уже тоді. Не зважаючи на юридичну зверхність ординського хана чи Римського Папи, Данилові вдавалося лишати своє князівство незалежним. Також агресивні Польща, Угорщина та Литва часто спокушалися на галицько-волинські землі, проте Романовичі частіше воювали на теренах цих сусідів.
Данилові Романовичу вдалося відновити контроль над усіма землями батька у1238 році1239 році1264 році1254 році
Данило Романович отримав королівський титул у1238 році1264 році1254 році1253 році
Коронація була необхідна Данилові длязакріплення своєї династії у Галичіпідтвердження свого права на Київвходження на польский престолстворення антимонгольскої коаліції
Василько Романович очолив Галицько-Волинську державу у1238 році1265 році1254 році1264 році
# Данилові нащадки (1264-1349)
| Роки правління | Правитель |
| -------------- | -------------------------------------------------------------------------------------- |
| 1269-1301 | [Лев I Данилович](http://history.ed-era.com/3/lev_I_danylovych.html) |
| 1301-1308 | [Юрiй I Львович](http://history.ed-era.com/3/yuryu_I_lvovych.html) |
| 1308-1323 | [Лев II Юрiйович та Андрiй Юрiйович](http://history.ed-era.com/3/lev_II_yurovych.html) |
| 1325-1340 | [Юрiй II Болеслав](http://history.ed-era.com/3/yuryu_II_boleslav.html) |
Найбільшу територію Галицько-Волинська держава мала за правлінняЮрiя II БолеславаЮрiя Iкороля ДанилаЛева I
Галицька митрополія була заснована заЮрiя II БолеславаЮрiя Iкороля ДанилаЛева I
# Лев I Данилович (1228-1301)
У Галицькому князівстві після смерті Данила правили троє його синів: Лев, Мстислав та Шварно. Після смерті Василька Романовича королем стає Лев І Данилович (хоча корону і не отримував, у джерелах іменується королем; Шварно сидить у Холмі, далі – стає на декілька років Великим князем Литовським і загадково помирає; у Володимирі у той час княжить Володимир Василькович, з його смертю на Волинь переходить Мстислав, який по своїй смерті у 1292 році нащадків не лишив.
Лев І правив з 1269 по 1301 рік і намагався продовжувати політику батька щодо зменшення залежності від Золотої Орди та нарощення могутності відносно західних Польщі та Угорщини. Проте Лев був активнішим у зовнішній політиці: претендував на литовський та краківський престоли; приєднав Люблінську землю та частину Закарпаття, через що територія Галицько-Волинського князівства досягла свого історичного максимуму. Столицю князівства переніс до «свого» міста – до Львова. Наступником Лева став його син Юрій.
# Юрiй I Львович (1252-1308)
Правити почав у 1301 році. Останній могутній і одночасно одноосібний правитель Галицько-Волинського князівства. Ним було втрачено Люблін та Закарпаття, проте міжнародний авторитет його князівства-королівства зростав. Через перенесення кафедри митрополита із Києва до Володимира-на-Клязьмі звертається до Константинополя із проханням утворення окремої Галицької митрополії. На що 1303 року дістає згоду. Утворює військовий союз із Тевтонським Орденом для стримування Польщі та Литви та протидії уже занепадаючій Золотій Орді. Економіка та добробут громадян князівства зростає. Польський середньовічний історик Ян Длугош так описував Юрія І
За деякими даними помер не 1308, а 1315 року. Лишив по собі двох синів: Лева та Андрія.
# Лев II Юрiйович та Андрiй Юрiйович (1308-1323)
Перша згадка про братів датована 1315 роком, саме з цим пов’язують іншу можливу дату смерті Юрія Львовича. У цьому році брати підписали угоду із Тевтонським Орденом про спільну боротьбу із Золотою Ордою. Проте основною проблемою князівства стала Литва Гедиміна, що стрімко розвивалася та зазіхала на галицько-волинські території. Для протидії Литві було створено союз із польським королем Владиславом І. Лев сидів у Галичі, а Андрій – у Володимирі. Брати загинули у 1323 році чи то у битві проти ординців, чи то від отруєння литовцями. Після їх смерті обірвалася династія Романовичів. Хоча існують дані про Володимира Львовича, який номінально вважався галицько-волинським князем і Руським Королем, хоча країною керували бояри. Але його особа більш ніж таємнича.
# Юрiй II Болеслав (1298-1340)
Онук Юрія І Львовича, із династії П’ястів. Його було обрано на княжіння за загальною згодою Польща, Литви, Угорщини та місцевого боярства. Але замість маріонеткового князька цей союз отримав правителя, який намагався проводити власну політику, за що його і було отруєно у 1340 році. При Юрії ІІ посилився вплив золотоординців, розпочалися територіальні конфлікти із Польщею. Продовжував, як і попередники, союзні відносини із тевтонцями. Підтримував торговців і міщан взагалі, для чого 1324 року дарував Магдебурзьке право містові Володимир, а 1339 – Сяноку. Це сприяло зростанню міст і напливу європейців різних професій. Така вільна політика молодого правителя була не люба абсолютно усім і його правління насильницьки завершилося у 1340 році. Юрій ІІ – останній правитель Галицько-Волинського князівства, яке після його смерті просто перестало існувати.
Любарт-Дмитро Гедемінович намагався закріпитися на цих землях, проте більшість часу його володіннями були одне-два удільних князівства, а не вся Галицько-Волинська держава. Розпочався 50-річний конфлікт за ці землі між Польщею та Литвою, у результаті якого перша отримала Галичину, а друга – Волинь.
# Генеологiчне дерево галицько-волинських правителiв)
# Підсумок
Галицько-Волинська держава відіграла неоціненну роль в українській історії. Було збережено ідентичність руського населення під тиском східних кочівників, північних князівств руського походження та західних монархій. Ця облога успішно трималася півтора сторіччя. За цей час, окрім збереження київської спадщини, досягнуто чимало. По-перше, русичі, які вже починають відрізнятися від своїх північних братів, отримують центри розвитку співрозмірні із Києвом: Галич, Володимир, а надалі – Львів. На фоні занепаду того ж Києва, Чернігова і інших міст Подніпров’я це важливий факт. До речі, багато ремісників, торговців, купців із деградуючих міст мігрували на Волинь та Галичину. Часто ці професії представляли немісцеве населення, і західноукраїнські міста до 30-х років ХХ століття лишалися дуже картатими у етнічному плані, а початок цьому було покладено ще у XV столітті. По-друге, тут міста зростали динамічніше, ніж над Дніпром. По-третє, те, що цар Петро почав робити для Росії у XVIII столітті – «рубати вікно в Європу» – Галицько-Волинська держава зробила для українців на 400 років раніше, адже більшість контактів її контактів була у західному напрямку.
Дві складові Галицько-Волинської держави дещо відрізнялися один від одного. Причини для цього були як об’єктивними (бояри та соляні поклади Галичині), так і суб’єктивними (так склалося, що у Галичі сидів трохи активніший, трохи могутніший князь, ніж у Володимирі). Проте мудрі правителі (Роман, Данило, Юрій) використовували ці відмінності на благо своєї держави, сприяли її єдності, а не розхитували, розділяли її. Адже Галицько-Волинське князівство занепало не через роздробленість, як Київська Русь, а через зникнення правлячої династії, яка, живучи в єдності і злагоді, утримувала владу та підтримувала могутність своїх земель, не зважаючи на загрози з усіх сторін. Можливо, якщо б Данило та Василько не боролися спільно за батькову спадщину, а розпочали міжусобиці, то історія цього державного утворення була б значно коротшою. Надалі доля сприятиме українцям саме тоді, коли вони полишатимуть відмінності і об’єднуватимуться заради спільної мети.
| Роки правління | Правителі Галицько-Волинського князівства |
| -------------- | ----------------------------------------- |
| 1199-1205 | Роман Мстиславович |
| 1205-1238 | боротьба за владу |
| 1238-1264 | Данило Романович Галицький |
| 1264-1269 | Василько Романович |
| 1269-1301 | Лев I Данилович |
| 1301-1308 | Юрiй I Львович |
| 1308-1323 | Лев II Юрiйович та Андрiй Юрiйович |
| 1325-1340 | Юрiй II Болеслав |
# Монголо-татарська навала
Причорноморські степи притягували до себе кочові племена. Кіммерійці, скіфи, сармати, печеніги, торки, половці упродовж сотень років жили та помирали, квітли та занепадали у цих степах, адже природа Півдня України майже ідеально підходить для кочового способу життя. Ці войовничі та мобільні народності були жахливою небезпекою для населення та державних утворень північніших територій. У ХІІІ столітті сюди прийшла сила, що сколихнула не лише Русь та Європу, а увесь Євразійський континент. Ім’я цієї сили – монголо-татари, Золота Орда.
Назва «монголо-татари» доволі умовна, адже у війську, що прийшло на Русь були усі народи, підвладні Монгольській імперії. Саме об’єднані монгольські племена склали ядро держави і армії майбутньої імперії. А татари були досить великим народом, який монголи підкорили одним із перших, проте одним із багатьох у складі цієї імперії. Існує думка, що «татари» – об’єднана назва для усіх народів Монголії, Китаю та Середньої Азії того часу, ніби «азіати». Тобто слово «татари» стало визначати усі народи Східної та Середньої Азії, підвладні монголам.
# Монгольська імперія
Монгольська держава зародилася на самому початку ХІІІ століття на просторах сучасних Північно-Східного, Східного Сибіру та Монголії. Хан Єсугей розпочав об’єднання монгольських племен і формування потужної армії, проте був отруєний до завершення своїх планів. Цю справу продовжив його син – Темуджин (Темучжин, Темучин), який на курултаї 1206 року отримав звання «Чингісхан»(«великий хан», «хан над ханами»), під яким і увійшов в історію. Саме від 1206 року починається відлік історія Монгольської імперії, яка за часів найбільшої могутності займала територію від Тихого океану до Чорного моря. Вважається, що ця імперія – найбільша за історію людства, із площею більше 20 млн. км$$^2$$ (у дослідників ця цифра суттєво різниться від 20 млн. км$$^2$$ до майже 40 млн. км$$^2$$, проте у даному випадку точна цифра не важлива) та населенням більше 100 млн. чол. До своєї смерті у 1227 році Чингісхан встиг дійти лише до Каспійського моря, проте його нащадки продовжили справу об’єднання величезних територій під своєю владою.
Правити імперією могли лише нащадки одного із чотирьох синів Чингісхана від першої дружини, так була започаткована династія Чингизідів. Перед смертю Темуджин поділив державу між вищезазначеними чотирма синами, кожна частина називалася «улус».
Спочатку улуси були складовими однієї держави, проте великі території та окрема політика володаря кожного улуса робили ці частини де-факто незалежними державами. В принципі, Монгольську імперію згубили ті недоліки, які мала Русь перед монгольською навалою і які заважали Русі достойно захищатися:
* велика територія;
* поділ держави на частини;
* боротьба нащадків Чингісхана за титул Великого хана (на Русі - Рюриковичі та Великий князь Київський).
Ядром Монгольської імперії булитатаримонголимонголо-татарибуряти
Монгольську імперію заснувавЄсугейТемуджинБатийТохтамиш
# Золота орда
Улус, що був найближчий до Русі, став називатися Золота Орда і саме золотоординські війська спустошували руські міста. Найбільш відомий правитель цього улусу – хан Батий, онук Чингісхана, який розпочав спустошуючий похід на Русь та Центральну Європу у 1230-тих - 1240-тих роках. Наприкінці ХІІІ століття Монгольська імперія остаточно перетворилася на федерацію незалежних держав, однією з яких стала Золота Орда. Проте ця друга фаза розвитку імперії характерна занепадом улусів, а з народним повстанням у Китаї 1368 року Монгольська імперія перестає існувати.
Основною перевагою монголів була особлива організація суспільства, у якій усе чоловіче населення складало добре організовану кочову армію, на збори якої витрачалося мінімум часу. На вищих щаблях монгольського суспільства була родова військова аристократія, а організація суспільства (точніше – чоловічого населення) була суто військовою: десятки з десятниками, які об’єднувалися у сотні з сотниками і так далі до цілої армії – орди. Чітка вертикаль (військової) влади породжувала залізну дисципліну. Саме через це монгольська армія виділялася мобільністю, швидкодією та організованістю.
Золота Орда – ценазва держави Хулагуїдівсхідний улус Монгольської імперіїдержавне утворення половцівдержава-попередник Персидської імперії
# Битва на Калці
Перший контакт Русі і Золотої Орди пов’язаний, як не дивно, із половцями. Руські князі виступили об’єднаним військом із половцями назустріч ординцям за запрошенням половецького хана Котяна Сутоєвича . Це було цілком логічною спробою зупинити монголів поза власною територією, у половецьких степах. Також половці, у разі відмови допомогти, могли б об’єднатися із ординцями і створити ще небезпечнішу загрозу для Русі. Тому Мстислав Старий (Київ), Мстислав Удатний (Галич), Мстислав Святославович (Чернігів), Данило Романович (Володимир) та ще з десяток князів маленьких удільних князівств вирішили допомогти половцям, з панівною верхівкою яких Рюриковичі встигла суттєво поріднитися (звісно, шляхом шлюбів між представниками руської та половецької знаті). 31 травня 1223 року два війська зустрілися на берегах річки Калка у Донецькому степу.
Монголи застосували тактику вдаваного відступу: вони зробили вигляд, що відступають, а руські війська, повіривши в це, порушили стрій та неузгоджено і невпорядковано почали переслідувати втікачів. Проте відступав лише авангард, а розрізнені загони русичів неслися прямо на основні сили ординців, котрі почали контрнаступ. Перемога монгольського війська стала справою часу, а основним завданням русичів стало виживання. Дійсно, згідно з літописом, військо захисників понесло значні втрати (вказується цифра в 90% війська, яка є перебільшеною), в тому числі і приблизно 10 князів. При чому, більшість князів та воєвод загинула не на полі бою, а у монгольській пастці. Під час битви частина руського війська укріпила свій табір та розпочала оборону, яка тривала декілька днів. До них був відправлений монгольський гонець з обіцянкою життя у разі припинення опору. Так як ситуація була передбачувана та безперспективна, русичі згодилися. І монголи святкували свою перемогу, постеливши колоди та дошки на лежачих руських князів та воєвод. Подейкують, що ординська обіцянка була сформульована у вигляді
що формально було виконано.
Половці після битві на Калці у більшості своїй мігрували на Кавказ, за Дунай та в Угорщину, а невелика частина лишилася у складі орди та асимілювалася. Ординці, втомившись від довгого походу та втративши багато живої сили, повернулися у степи Середньої Азії, щоб повернутися через 17 років. А Русь, отримавши урок від Золотої Орди, не вивчила його і ці 17 років були витрачені на чергові міжусобиці та поділи сфер впливу. І коли монголи вдруге прийшли на Русь, вона була так само неготова, як і першого разу.
1239 року монголо-татари, під проводом онука Чингісхана Батия, знов підійшли до кордонів Русі. Це було частиною величезного західного походу монголів 1236-1242 років. Розоривши північно-східні землі, 1240 року монголи підійшли до Києва, який обороняв воєвода Данила Галицького Дмитро. Довго і добре оборонившись під монгольською облогою, Київ все ж таки не витримав і впав. Тоді і розпочалося одне з наймасштабніших руйнувань та кровопролить величного міста. Фактично, саме 1240 року Київ остаточно втратив будь яку політичну вагу, лишаючись лише рядовим адміністративним центром, адже знадобилося не одне століття, аби Київ оправився від руйнувань та збитків від ординської навали. А якщо згадати, що під час постійних міжусобних конфліктів Київ не раз потерпав від Руських князів (Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський, Рюрик ІІ), то тривалий занепад «матері міст Руських» видається закономірним.
Битва на Калці відбулася у1240 році1230 році1234 році1223 році
Осадою Києва у 1240 році керувавТохтамишБатийТемуджинЄсугей
# Монголо-татарське іго
Після взяття і руйнування Києва, шлях орди і далі продовжився на Захід. Новою їх жертвою стало Галицько-Волинське князівство. За 1241 рік Галичина і Волинь були цілком завойовані та частково спустошені ордою. Далі шлях монголів продовжився в Угорщину, Польщу, Хорватію, Трансильванію, Сербію, Болгарію та Молдову. Виснажившись від багаторічного походу, у 1242 році вони повернулися у Поволжжя, до столиці Золотої Орди – Сарай. Так встановилося татаро-монгольське іго на Русі, що тривало 238 років. Хоча, руські князівства, на відміну від середньоазійських держав, формально не входили до складу Золотої Русі, а лише були васалами золотоординського хана. Тому у обов’язки князів входили лише періодична сплата данини та надання військових формувань для монгольських походів, хоча це не рятувало князівства від спонтанних набігів та спустошень. Ця доволі помірна залежність спадала із сходу на захід Русі, тому Галицько-Волинське князівство майже не відчувало монгольського впливу, в той час як Володимиро-Суздальське князівство суттєво потерпало матеріально та людськими ресурсами.
Звісно, мали місце військові намагання русів позбавитись від залежності. І ці спроби стали успішними у період занепаду Золотої Орди. Опір чинили північно-східні князівства, у той час як південно-західні плавно переходили під владу Литви та Польщі, які також платили данину ханові. 1380 року відбулася переможна для московського князя Дмитра Донського Куликовська битва. Монгольською армією керував Мамай, який сперечався за владу із ханом Тохтамишем. Таким чином, Дмитро Донський безпосередньо вплинув на міжусобну боротьбу у Золотій Орді. Остаточно руські князівства, які лишалися ще незалежними, позбавилися від ординської залежності через 100 років після Куликовської битви.
1480 року відбулося так зване «Стояння на Угрі», тобто сторони не вступили у відкритий бій і монгольські війська, відступивши, визнали звільнення Московського князівства, яке зібрало північно-східні князівства під своєю владою, від золотоординської залежності. Проте московський князь ще довго вважався васалом кримського хана. Південно-західні князівства (уже у складі західних сусідів) перестали сплачувати данину Орді у кінці ХІV – на початку ХV століть.
# Підсумок
Що ж принесли монголи на Русь?
* **Загострення міжусобиць та феодальної роздробленості.**\
Те, що ослабило Русь до приходу іга, продовжилося і після утвердження сюзеренітету хана над цими землями. Просто тепер об’єктом князівської боротьби був не лише якийсь стіл, а й ханський ярлик на керування тим чи іншим князівством. Роздробленість законсервувалися, адже васали одного сюзерена, звісно, можуть конфліктувати між собою, проте масштабно об’єднувати володіння інших не міг жоден князь.
* **Запровадження системи підданства.**\
Поряд із васальними стосунками на Русі започатковується і розвивається поширене у Монгольській імперії підданство – фактично, необмежена влада верховного правителя над підданими. За його вибором і в абсолютній покорі назначаються керівники частин його держави. Якщо феодалізм укріплювався за часів могутньої Золотої Орди, то підданство розвивалося у північно-східних князівствах із занепадом Орди та за її прикладом. Таким чином було посіяно зерно абсолютизму у тих землях, яке вже через півтора століття зросло та почало давати плоди. І хтозна, завершило чи ні…
* **Знищення значної частини правлячої еліти.** \
У значних військових сутичках із монголами загинуло багато князів. А якщо згадати втрати у міжусобицях, то стає зрозумілим, що Руссю було втрачено більшу частину еліти, здатної керувати державою. Це створило певний вакуум у руській верхівці і деформацію феодальних відносин. Разом з тим монгольський хан намагався ставити по деяких руських князівствах своїх намісників – баксаків. Коли цей владний інститут не прижився, система ярликів та відсутність великої кількості здібних політиків сприяли розвитку підданства, яке, в свою чергу, було прообразом імперського абсолютизму.
* **Демографічні втрати.**
Звісно, не лише Рюриковичі, а й просте населення гинуло у боротьбі проти кочової орди. Демографічний потенціал Русі був значно підірваний монгольською навалою. Наприклад, російський історик Борис Сапунов вважає, що населення Русі за період золотоординського іга зменшилося на третину. Тобто, Русь не перетворилася на безлюдну пустелю (хоча це можна стверджувати відносно лісостепової смуги Київщини та Переяславщини, що межували із причорноморськими володіннями Золотої Орди), проте знадобилося декілька століть, щоб відновити кількість населення на «доіговському» рівні.
* **Руйнація та занепад міст. Як наслідок, регрес торгівлі та ремесла.**\
У ХІІ-ХІІІ століттях із 74 міст, відомих на Русі, 49 піддалися ординським атакам. З них 14 більше ніколи не відбудувалися, а 15 перетворилися на невеличкі села. Так як міста були центрами ремесла і торгівлі, ці галузі спіткала депресія. Середньовічне цехове ремесло трималося на традиціях та стабільності: підмайстер ставав майстром, далі – цеховим майстром та передавав свої навички синові чи учню, який мав би повторити шлях учителя. У період іга така система не працювала і ремісники воліли мігрувати у безпечніші місця, ніж загинути під час чергового монгольського набігу. Виробництво у містах суттєво впало і торгувати було нічим.
* **Втрата українськими князівствами політичної ваги та незалежності.**\
Центр руських земель переносится на північний схід, де Московському князівству вдалося навіть окріпнути під ігом, і яке почало захоплювати у свої володіння менші удільні князівства. Новгородська республіка лишалася незалежною і вела свою політику, хоча Москва уже накинула оком на ці землі і методично посилювала вплив на них. У той самий час Галицьке князівство опинилося під владою Польщі, а інші українські і білоруські князівства – під Литвою. Таким чином геополітична ситуація у регіоні значно змінилася: Польща та Литва стали основними гравцями у цьому регіоні, а Московська держава, яка із часом підкорить території усіх князівств північного сходу і приєднається до провідних держав Східної Європи, хоча і вела історію від Київської Русі, мала небагато спільного у державницьких традиціях із державою Володимира та Ярослава. Тобто, зв’язок Московії і Русі був більше формальним, аніж дійсно духовним і спадковим.
Золотоординське іго торкнулося і нанесло збиток усім гілкам руського життя. Руська державницька традиція продовжується Московським князівством, що поставило на меті об’єднати усі руські землі під своєю владою. А південні і південно-західні князівства, що потім складуть ядро Української Держави, втрачають незалежність і починають відбудову свого життя у складі відносно нового Великого князівства Литовського.
Ординська навала сприяларозвитку руських містутвердженню Києва як головного центру роздроблених руських земельзначним демографічним втратам серед руського населенняактивізації торгівлі Русі та держва Сходуукріпленню державницької традиції у Московії і її занепаду в "українських" князівствах
# Політичний устрій Київської Русі
Київська Русь не була державою у сучасному розумінні цього слова, адже у ній були відсутні розгалужений державний апарат та централізоване управління. Проте це не має викликати подиву, адже Київська Русь – класична ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Зв’язок володаря і підвладних людей тримався здебільшого на системі збору данини. У цьому князеві допомагала дружина – особистий військовий загін князя. І саме на дружину на ранніх етапах розвитку Київської Русі спиралася князівська влада, яка була здебільшого військовою, а не світською. Тому при загарбницьких походах (у Візантію, Волзьку Булгарію, Хозарський каганат) значна частина здобичі діставалася саме дружині князя.
З часом влада князя стала спиратися не на наближену військову еліту, а на бояр. Бояри – правляча еліта руського суспільства. Цим прошарком стали торговці, колишня племінна верхівка та частина дружини, тобто бояри були грошовитими людьми. Але вони були не лише найбагатшою верствою суспільства, а й владним органом. Боярська рада могла суттєво впливати на князя, адже усі свої рішення він мав узгоджувати з радою, а непокора могла коштувати монархові прихильності заможної верстви населення.
Проте у князя лишалися усі важелі керування країною. Він був головою усіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової; також князь був верховним головнокомандувачем та основним представником країни на міжнародній арені. Військова могутність князя спиралася на особисту дружину, що була пов’язана з ним васальними зобов’язаннями, а світська влада підтримувалася церквою (у ранній період розвитку Русі – волхвами язичницьких культів), за що та щедро винагороджувалася обов’язковим податком на церкву – десятиною.
На Русі був розвинений ще один орган влади – віче.
Визначення **Віче** – народні збори містян для вирішення нагальних справ громади. Виконувало близькі до законодавчих функції; до участі допускалося доросле чоловіче населення. Походить від племінних зборів, що були поширені до утворення Русі.
Віче могло суттєво вплинути на те чи інше рішення князя, погодившись з ним чи ні. Віче могло запросити та вигнати князя із міста (Ізяслав Ярославович був як запрошеним, так і знятим із київського престолу); також містяни могли попросити князя про ті чи інші зміни, проте віче не могло самостійно пропонувати та приймати які-небудь закони, хоча й мало значні права.
У період роздробленості на Русі зародився «колективний сюзеренітет», коли важливі рішення для розвитку держави приймав не лише київський князь, а також збори найвпливовіших князів з усієї Русі: Києва, Чернігова, Суздаля, Володимира і так далі. Це відбувалося на князівських з’їздах, які ставали масштабними подіями у руському житті. Таких з’їздів відомо декілька, адже ця система не прижилася: з’їзд Ярославовичів, що після смерті батька зібралися у Вишгороді (1072 рік) для вирішення нагальних питань у внутрішній політиці, також вважається, що на цьому з’їзді була складена «Правда Ярославовичів» - модифікація законів «Руської правди» Ярослава Мудрого; на Городецькому з’їзді 1026 року Ярослав та Мстислав Володимировичі уклали мир та поділили Русь по Дніпру; Любецький та Уветицький з’їзди 1097 та 1100 років відповідно були покликані припинити міжусобну боротьбу та покарати винуватців її початку.
# Суспільство Київської Русі
Так як Русь була державою феодальною, розшарування її населення відбулося за майновим принципом. Звісно, найбагатшим прошарком руського суспільства були бояри.
## Бояри
Вони були як суспільним прошарком, так і владним органом. Інтелектуальна та військова еліта держави з величезними статками. На етапі зародження феодальних відносин на Русі бояри отримували від князя лише право збору данини з певних земельних наділів і лише з послабленням князівської влади бояри отримали повні майнові права на свої наділи. Проте деякі бояри віддавали перевагу проживанню у містах, а свої землі вони здавали селянам для обробки за ренту.
## Містяни
Люди, що проживали в містах, не були пов’язані із володінням землею чи діяльністю на ній. Населення руських міст також можна поділити на категорії залежно від діяльності та достатку. **Знать** складалася із найзаможніших торговців, що торгували із іншими державами. Вони у масштабах міста були подібні до бояр у масштабах держави. Думка знаті на міському вічі мала найбільшу вагу. **Ремісники** та дрібні торговці складали середній прошарок жителів міста і мали досить обмежений вплив на суспільно-політичне життя міської громади. **Чернь** знаходилася на дні соціальної піраміди міста, адже не мала ані статків, ані постійної зайнятості, тому представники черні наймалися на «чорну» роботу, яка була найтяжчою та низькооплачуваною.
## Селяни
Переважна більшість населення Русі проживала у сільській місцевості. Ті з них, хто мав приватну власність, не мав боргів, називалися **смердами**. Смерди були вільними, проте доволі безправними. Вони могли вільно розпоряджатися своєю власністю та мали справно платити податки, а у разі війни – відбувати військову повинність. Ті ж селяни, власності яких не вистачало для самостійного ведення господарства, укладали із феодалом (князем чи боярином) «ряд» – договір, за яким зобов’язувалися віддавати феодалу частину врожаю в обмін на знаряддя праці, шматок землі та ін. Таких селян називали **рядовичами**, і вони були уже не вільними, а частково залежними. Також селяни, що мали фінансові негаразди, могли взяти у феодала грошову позику. Називали таких закупами і були вони майже повністю залежними, адже, на відміну від стовідсотково залежних, закупи зберігали частину своїх прав, проте через надвисокі відсоткові ставки на позики, поширені на той час, вони не могли позбутися своєї залежності. Наприклад, феодал не мав прав на власність закупа (проте ця власність часто віддавалася задля погашення боргу), покарання за вбивство або безпричинне побиття закупа і смерда були ідентичними, проте феодал міг фізично покарати закупа. **Холопи** та челядь були повністю залежними від феодала, рабами, і прирівнювалися суспільством до матеріальних цінностей. Рабами ставали полонені, закупи, що вчинили злочин, народжені від невільних батьків та ті, хто не зміг виконати боргові зобов’язання. Також можна було втратити свободу добровільно, продавши себе або вступивши у шлюб з невільним/невільною. Різниця між холопом та челяддю розмита і несуттєва.
Окремими категоріями населення Русі були **церковні служителі** та **ізгої**. Із становленням православ’я на Русі кількість священників, дияконів, інших священнослужителів та їх сімей стабільно зростає, адже, на відміну від початкового періоду християнства на Русі, коли його проповідували представники інших держав (Візантії, Болгарії), усе більше і більше русичів вирішували присвятити своє життя релігії. Ізгої ж були вільними, проте не мали жодних статків, адже втратили своє соціальне становище: торговці, що розорилися; князі, що втратили володіння; звільнені холопи. Зважаючи на непевний соціальний стан ізгоїв, ними опікувалася церква.
У Київській Русі у IX-XII століттях, як і у Європі того часу, сформувалися та розвивалися феодальні відносини. Проте у руського феодалізму були певні особливості, через що лунають думки не ототожнювати руський та європейський феодалізм, а вважати систему суспільства на Русі окремою та самобутньою. По-перше, феодалізація Русі йшла не досить стрімко, порівняно із Європою, і була доволі слабкою. Наприклад, васальна залежність бояр від князя, що був верховним феодалом, була скоріше номінальною, аніж фактичною. По-друге, на Русі не відчувалося дефіциту землі. Територія була величезною і селяни мали як власну землю, так і особисту свободу, чого не було у феодальній Європі. І по-третє, на Русі не було рабовласницького строю, а феодалізм розвивався із первіснообщинного ладу. Таким чином феодалізм на Русі та у Європі розвивався у одному руслі, хоча й з деякими особливостями.
Для того, щоб регулювати життя такого усіх верств руського суспільства, необхідна була серйозна законодавча система. Нею стала «Руська правда».
# "Руська правда"
Це – збірник законів, прийнятих у руському суспільстві, пам’ятка давньоруської літератури та права. Оригінал збірки втрачений, а копію знайшов і вперше ідентифікував російський історик Татищев В.М. у XVIII ст. На сьогодні відомо більше ста копій «Правди», так званих списків.
«Руська правда» існувала у трьох редакціях: короткій, розширеній і скороченій.
## Коротка
Найперша версія, що з’явилася на початку XI ст. і доповнювалася упродовж століття. Складалася із чотирьох частин:
* Правда Ярослава. Найперша частина, навколо якої далі розросталася «Правда». В її основу лягли деякі традиції, що сягають корінням у VII-IX ст., наприклад – кровна помста за вбивство, яка з часом була замінена на штраф. Авторство приписують Ярославові Мудрому, дата написання – перша третина XI ст. Мала 18 статей.
* Правда Ярославовичів. Збірку батька доповнили сини: Ізяслав, Святослав та Всеволод. Доповнення було узгоджене на одному із чисельних з’їздів Ярославовичів, мало 23 статті, які посилювали охорону князівського майна та диференціювали штрафи за вбивство, залежно від соціального стану вбитого.
* Покон вирний. Стаття, що регулює плату князівським слугам.
* Урок мостникам. Стаття, що регулює оплату будівникам доріг.
Таким чином, коротка «Правда» містила у собі, здебільшого, норми карного та карно-процесуального права.
## Розширена
«Руська правда», що була написана у XII ст., авторства Володимира Мономаха та, можливо, Мстислава Володимировича. Складалася із 43 статей короткої редакції та близько 80 нових статей. Розширена редакція посилює охорону приватної власності землі, регулює товарно-грошові відносини та дещо змінює норми покарань згідно з відчутним майновим розшаруванням суспільства. Тобто, ця редакція мала у собі норми не лише карного, а й майнового і цивільного права.
## Скорочена
Існує багато скорочених редакцій. Вони почали з’являтися через сотню-півтори років після укладення розширеної версії. Метою скорочених редакцій було пристосування норм «Правди» до нових реалій та конкретної місцевості. Тобто, видалялися морально застарілі статті та додавалися нові, специфічні.
Отже, «Руську правду» можна вважати енциклопедією руського суспільства, адже вона протягом декількох століть повністю регулювала правове, соціальне та економічне життя на Русі та у князівствах, що постали з неї. Було кодифіковано карне, карно-процесуальне, торгівельне, спадкове, майнове та цивільне право, що виразилося, наприклад, у чітко визначеній системі штрафів, загальноприйнятій системі ведення кримінальних розслідувань та судових справ, законодавчому підтвердженні майнового розшарування суспільства. «Правда» була досить демократичною, як на той час, адже гарантувала захист усім вільним верствам населення і, з часом, замінила смертну кару та фізичні покарання штрафами.
«Руська правда» стала основою правових систем Литви, Польщі, Московії, Гетьманщини. Подекуди, у невеликих містечках та селах скорочені редакції «Правди» використовувалися до XVII ст. Що ж до унікальності цієї пам’ятки, то аналогічні збірки були в Ірландії, Бургундії, Баварії, Англії. Законодавчий процес, як і формування суспільно-економічної системи, у Русі йшов у ногу із тогочасною Європою.
# Господарське життя та економіка Київської Русі
Вочевидь, господарська діяльність кожного окремо узятого русича залежала від його соціального стану. І якщо більше 80% населення Русі жило у сільській місцевості, то основу економіки Русі складало сільське господарство.
## Сільське господарство
Давні традиції, природні умови та велика кількість землі у володінні селян сприяли розвитку землеробства та тваринництва. Плуг, соха, серп, коса, борона та інші знаряддя праці були досить досконалими, щоб забезпечувати велику врожайність – у середньому, трохи менше ніж 8 ц зерна з 1 га. Основними культурами, що їх вирощували у руських селах, були пшениця, жито, овес та ячмінь. Також використовувалися різні, залежно від клімату, системи обробки ґрунту. Іноді селяни об’єднувалися у колективи для спільного користування реманентом та взаємної допомоги по господарству. Значні площі пасовиськ і сінокосів дозволяли розводити худобу, що забезпечувала населення не лише м’ясо-молочною продукцією, а й сировиною для виготовлення одягу та взуття. Проте розводилася не лише корови, вівці, кози, але й свині, воли, коні, кури, гуси та голуби. Звісно, мали місце і промисли: полювання, рибальство та бджільництво.
## Ремесло
Різноманітні ремесла все більше і більше відокремлювалися від землеробства. І якщо осередками сільського господарства були, вочевидь, села, то центрами ремесел стали міста, котрих на Русі перед монгольською навалою було близько 100. Ще було 2-3 сотні так званих «градів» – невеличких, проте добре укріплених поселень. І у всіх цих населених пунктах розвивалося гончарство, теслярство, ткацтво, ковальство, кожум’яцтво та інші, усього близько 60 різноманітних ремесел були поширені на Русі. Окремо можна виділити металургію та металообробку, адже археологічні знахідки вказують на 150 видів виробів із заліза, що вказує на високу майстерність руських металургів та ковалів. Взагалі, ремесло на Русі можна розділити на міське та сільське. Якщо міське було окремою і самодостатньою галуззю економіки, то сільське було менш технологічним, не таким якісним та різноманітним, адже було направлене на підтримку землеробства та скотарства – створення та ремонт сільськогосподарського реманенту. У свою чергу, сільське господарство розвивалося у передмістях, постачаючи у міста харчі першої необхідності.
## Торгівля
Саме торгівля сприяла росту економічної могутності Русі: контроль над «шляхом із варяг у греки» сприяв економічному піднесенню та відкривав шлях на Візантію, торгівельні відносини з якою розвивали обидві держави та доповнювали численні воєнні дії. І саме із Царгородом були підписані перші руські міждержавні угоди, у яких уточнювалися засади торгівлі між двома країнами.
Чітке розділення сільського господарства та ремесла, надлишок виробництва та активність руської знаті сприяли не лише утвердженню торгівлі як важливої галузі економіки Русі, а й постійному зростанню її об’ємів. На відміну від Європи, багата еліта Русі (бояри) та навіть сам київський князь активно приймали участь у торгових зносинах з іншими державами. Звісно, князь займався торгівлею не власноруч, проте прибуток отримував особисто він: у власності князя з’являвся надлишок продуктів (мед, хутро, віск та інше) після збору полюддя, який він через власних купців збував за кордон, іноді і супроводжуючи торгівельну делегацію. Під час таких виїздів перепідписувалися договори із Візантією. Аналогічна ситуація була і у бояр із їхніми наділами, проте – у менших масштабах. В принципі, грань між знаттю, боярами та купцями швидко стерлася, адже бояри починали торгувати, а успішні купці починали приймати участь у політичному житті Русі. У Європі знать та купці були різними «кастами».
Треба окремо зупинитися не лише на надлишку виробництва продуктів чи здатності еліт до пристосування, але й географічному розташуванні Київської Русі, яке було надвигідним для успішної торгівлі. Визначний для Русі шлях «із варяг в греки» був далеко не єдиним: Волзький, Шовковий, Залізний, Соляний шляхи пов’язували Скандинавію, Західну та Центральну Європу із Східною, Передньою та Центральною Азією. Активна міжнародна торгівля викликала появу значної кількості іноземних грошей на теренах Русі та впровадженню власної грошової системи, яка була остаточно створена Володимиром. До речі, важливим «товаром» при торгівлі з іншими державами були раби, захоплені у полон під час чисельних бойових дій войовничих київських князів.
Окрім міжнародної, активно розвивалася і внутрішня торгівля, адже був конче необхідний товарообіг між містом та селом.
Економічне життя Русі було цілком гармонічним. Ріст виробництва продукції сільського господарства та ремесел сприяв розвитку торгівлі, завдяки чому Русь була втягнута у фінансову та торгівельну систему тогочасного світу.
# Між Руссю та Річчю
1. [Експансія Великого Князівства Литовського на руські землі](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly)
* [Міндовг (бл. 1195-1263)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/myndovg)
* [Гедимін (бл. 1275-1341)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/gedumyn)
* [Ольгерд (бл. 1296-1377)](/mizh_russyu_ta_richchyu/ekspansyya_velukogo_knyazyvstva_lutovskogo_na_rusky_zemly/olgerd)
2. [Становище українських земель у складі ВКЛ. Смерть Ольгерда: початок боротьби за великокняжий престол](/mizh_russyu_ta_richchyu/stanovische_ukranskih_zemel_u_skladi_vkl_smerti_olgerda)
3. [Утвердження польської влади на Галичині](/mizh_russyu_ta_richchyu/utverdzhennya_polskoi_vladi_na_galichini)
4. [Кревська унія та її наслідки](/mizh_russyu_ta_richchyu/krevska_unya_ta_naslidki)
5. [Громадянська війна (1389-1392 рр.)](/mizh_russyu_ta_richchyu/gromadyanska_viyna_1389-1392_rr)
6. [Діяльність Вітовта на українських землях. Захоплення Польщею Західного Поділля](/mizh_russyu_ta_richchyu/dyalnst_vitovta_na_ukranskih_zemlyah_zahoplennya_podillya)
7. [Правління Свидригайла. «Велике князівство Руське»](/mizh_russyu_ta_richchyu/pravlinnya_svidrigaila_velike_knyazivstvo_ruske)
8. [Казимир IV Ягайлович. Відновлення й остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств](/mizh_russyu_ta_richchyu/kazimir_iv_yagailovich_vidnovlennya_i_likvidacia_knyazivstv)
9. [Посилення Московської держави та входження Чернігово-Сіверщини до її складу](/mizh_russyu_ta_richchyu/posulennya_moskovsoy_derzhavu_ta_vkhodzhennya_chernygovo_syverschunu_do_skladu)
10. [Закарпаття під владою Угорщини](/mizh_russyu_ta_richchyu/zakarpattya_pyd_vladoyu_ugorschunu)
11. [Буковина у складі Молдавського князівства](/mizh_russyu_ta_richchyu/bukovuna_v_sklady_moldavskogo_knyazyvstva)
12. [Князівство Феодоро](/mizh_russyu_ta_richchyu/knyazyvstvo_feodoro)
13. [Утворення Кримського ханства](/mizh_russyu_ta_richchyu/utvorennya_krumskogo_khanstva)
14. [Господарське, суспільне та культурне життя на українських землях (друга половина ХІV – ХV ст.)](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach)
* [Соціальна структура суспільства в XV ст.](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva)
* [Шляхта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/shlyachta)
* [Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/duchovenstvo_relygyuna_sytuacya_na_ukraynskych_zemlyach)
* [Сільське господарство та становище селянства](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/sylske_gospodarstvo_ta_stanovyche_selyanstva)
* [Міське населення, розвиток ремесла і торгівлі](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/myske_naselennya_rozvytok_remesla_ta_torgyvly)
* [Особливості розвитку культури](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury)
* [Освіта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/osvyta)
* [Література та книгодрукування. Фольклор](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/lyteratura_ta_knygodrukuvannya_folklor)
* [Архітектура і містобудування](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/arhytectura_ta_mystobuduvannya)
* [Образотворче мистецтво](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/obrazotvorche_mystezctvo)
15. [Підсумок](/mizh_russyu_ta_richchyu/pidsumok)
# Експансія Великого Князівства Литовського на руські землі
Із занепадом Київської Русі та Галицько-Волинського князівства українські землі опинилися під контролем сусідніх держав. Насамперед – **Великого князівства Литовського**.
Уперше назва *«Литва»* вживається у **1009 році** у *Кведлінбурзьких анналах*, а у руських літописах – у **1040 році**, позначаючи балтійські землі на захід від кордонів Русі. Час від часу в літописах бувають згадки про войовничу «литву» – народ, що жив на тих землях та боровся за існування із Лівонським та Тевтонським орденами. Більш конкретним контакт Русі та Литви став під час правління князя **Міндовга (Міндаугаса)**.
# Міндовг (бл. 1195-1263)
У 1230-х роках **Міндовг** став наймогутнішим серед усіх литовських князів. Приєднавши у 1230-1240-х роках західноруські землі (Полоцьк, Вітебськ), Міндовг поклав початок Великому князівству Литовському та став його першим великим князем. Проте його політичні амбіції на цьому не вичерпалися – у **1251 році** Міндовг разом зі своєю дружиною Мартою приймають хрещення західного обряду, а вже у **1253 році** за наказом Папи Римського Іннокентія IV отримують титул короля та королеви Литви. Таким чином держава Міндовга вийшла на європейську арену як рівноправний гравець, проте такий стан речей лишався недовго. Військові конфлікти з Тевтонським та Лівонським орденами, походи на Польщу, невдоволення литовського населення католицькими місіонерами викликали розлад у відносинах Литви із Заходом у цілому та папською курією зокрема. Тому **1255 року** Папою Римським Олександром IV було оголошено хрестовий похід проти Литви. Такий заклик повторювався ще декілька разів. Існують відомості, що у відповідь на таку політику Папи Міндовг зрікся християнства близько 1261 року. Його ж син зробив це ще раніше – у другій половині 1250-х років Войшелек зрікся корони та католицизму, прийняв православ’я та відправився в паломництво на гору Афон. Сам Міндовг, будучи в неладах із усіма сусідами, був вбитий змовниками в **1263 році**.
Міндовг цікавий у розрізі історії Русі-України декількома фактами:
1. За його правління Литва захопила частину руських земель.
2. У руських літописах згадується держава «Литва Міндовга».
3. Тісні політичні зв’язки Міндовга та Данила Галицького.
У цей період були здійсненні перші серйозні та задокументовані контакти Русі та Литви, при чому як у військовій, так і в політичній площинах.
Після Міндовга литовським князем на деякий час став син Данила Галицького **Шварно**. Далі княжив **Тройден**, проте в українській історії Литва виходить на перші ролі за часів великого князя **Гедиміна (Гедимінаса)** – засновника правлячої литовської династії Гедиміновичів.
У якому році Міндовг охрестився?1250 р.1251 р.1253 р.1255 р.
# Гедимін (бл. 1275-1341)
**Гедимін** став великим князем литовським у **1316 році**. Він продовжив приєднання західнобілоруських та західноукраїнських земель до великого князівства. У 1316 до Литви була приєднана Берестейська земля, у 1326 – Мінськ, 1336 – Турів та Пінськ; після загибелі Юрія ІІ Болеслава (1340 рік) у Галичі його місце посів син Гедиміна Любарт, у 1332 році у Новгород на княжіння уперше був запрошений не Рюрикович, а Наримунт, Гедимінів син.
На рахунку князя багато походів та військових дій проти сусідів. Важливою віхою для Литви як країни, що збирає руські землі, був похід на Київ, який супроводжувався загарбанням Волині та волинських міст. Вирішальним акордом цього походу була битва на річці Ірпінь поблизу Києва.
Восени **1323 року** Гедимін захопив Волинь і, перезимувавши в Бересті, весною наступного року вирушив на землю Київську. Швидко захопивши міста Овруч та Житомир, литовська армія стрімко наближалася до Києва.
Назустріч їм вирушило військо київського князя Станіслава, якого підтримував Олег Переяславський та, можливо, Лев Юрійович, князь галицько-волинський. Битва закінчилася беззаперечною перемогою литовців, а київський князь Станіслав не організовував оборону міста, а втік до Рязані. Тому, після нетривалої осади, Гедимін із військом вступив до Києва й почав володіти ним на правах васала, посадивши в місті свого намісника. Станіслав став останнім князем київським із роду Рюриковичів, а Гедимін, захопивши Київ, підкреслив та підтвердив право Литви на руські землі.
Окрім усього вищезазначеного, важливими віхами правління Гедиміна є:
* заснування в 1320-х роках міста *Вільно (Вільнюс)*, яке впродовж століть було центром регіону, а сьогодні є столицею Литовської Республіки;
* заснування *Литовської митрополії* близько **1317 року** для зменшення впливу Москви на Литву та руські землі (Київщину, Волинь, Брацлавщина та ін.), що знаходилися під литовською владою;
* саме Гедиміну приписують формулювання принципу загарбання Литвою нових територій: **«Старого не змінювати, нового не впроваджувати»**.
Під час осади *фортеці Баєрбург* у **1341 році** Гедиміна було вбито.
Наступною видатною фігурою литовсько-руського періоду є **Ольгерд (Альгердас) Гедимінович**, що став князем литовським за 4 роки після батькової смерті.
Гедимін захопив Київ у1323 році1313 році1324 році1320 році
# Ольгерд (бл. 1296-1377)
Після смерті Гедиміна лишилося його сім синів. Перші 4 роки великим князем литовським вважався **Євнутій Гедимінович**. Вважався, бо ці роки характеризувалися політичною боротьбою за владу та нестабільністю в Литві, а Євнутій сидів у Вільно – головному місті Литовського князівства, тому й був номінально великим князем. Але в **1345 році** *Ольгерд* та *Кейстут Гедиміновичі* домовилися між собою й вигнали Євнутія зі столиці, лишивши йому невеличке удільне князівство. Ольгерд був визнаний іншими нащадками Гедиміна великим князем, а під владу Кейстута було виділено північно-західну частину князівства. Саме за правління Ольгерда під литовською владою було об’єднано усі сучасні литовські та білоруські землі, більшість українських та частину російських земель. Ольгерду приписують твердження *«уся Русь має належати литовцям»*, що й підкріплювалося значними територіальними загарбаннями.
Фактично, литовська держава боролася за вплив на руські землі не з самими русичами, які ставилися до нових загарбників привітно або нейтрально, а з монголо-татарами, влада яких все ще розповсюджувалася на руські території. Саме з-під татарського контролю були захоплені й приєднані до Великого князівства чернігівські та сіверські землі. А вирішальною віхою в монгольсько-литовському протистоянні за руські землі була **битва на Синіх Водах** **(1362 р.)**.
Два війська зустрілися на березі *річки Сині Води*. На чолі монгольського війська стояло три командувача: Хаджибей, Котлобуга та Димитр. Литовцями ж керував сам князь Ольгерд та його племінники: Олександр, Костянтин, Юрій та Федір Коріатовичі.
Армії розташувалися одна перед одною, при чому, ймовірно, у литовців с флангів був якийсь природний захист (ліс, пагорби тощо), адже татари атакували лише «у лоб». Маючи військо, що складалося із трьох підрозділів, вони використовували лише невеличкі загони, що атакували литовців за принципом так званого *«скіфського кола»* (інша назва – *«танці півколом»*): декілька десятків легких вершників, озброєних луками, наближалися до супротивника і, кружляючи по колу, обстрілювали передні ряди ворожих шикувань. Проте диспозиція литовського війська нівелювала цю тактику: шість литовських підрозділів були розташовані півмісяцем, а з флангів знаходилися важкоозброєні арбалетники. І коли монголи наближалися до литовців на свої «танці» передні ряди відступали назад, а кіннота опинялася під арбалетним обстрілом. Так тривало деякий час, а потім литовське військо масивною фронтальною атакою зім’яло передні монгольські ряди, а фланги литовців намагалися оточити дезорієнтоване золотоординське військо, яке спішно почало втікати з поля бою.
Окрім наддніпрянських земель, литовською стала й Волинь, яку Ольгерд відвоював у польської корони. Це сталося в **1377 році** й було локальною стратегічною перемогою Литви над Польщею, адже лише Белз та Холм не стали частиною Великого князівства. Таким чином лише за 150 років Литва пройшла шлях від невеликого племінного утворення до найбільшої держави Європи.
Здобувши перевагу в регіоні над Польщею та Ордою, Ольгерд почав зазіхати на північно-східні руські землі: Брянщину, Смоленщину та Новгородську землю. Такі амбіції наразилися на спротив Московського князівства та постійні військові конфлікти з ним. Ольгерд із військом двічі осаджував Москву, проте безрезультатно. Конфлікт політичних амбіцій Москви та Вільна ще зіграє негативну роль у розвитку Литви й послугує її занепаду.
Помер Ольгерд у **1377 році**. Він був видатним діячем свого часу: боровся з братами за владу, багато разів змінював релігію, укладав союзи та об’єднав величезні території під своєю владою. Саме тому Ольгерду відведене важливе місце у історії Литви, Білорусі та навіть Росії. Тепло його згадують і українські історики. Згідно з його заповітом, влада у князівстві відійшла не Кейстутові Гедиміновичу, а Ягайлові Ольгердовичу.
Із українських земель під владою Ольгерда знаходиласяВолинь, Галичина та Київщиналише Волиньїх переважна більшість, майже усі землі, заселені на той часЧервона Русь та Наддніпрянщина
# Становище українських земель у складі ВКЛ. Смерть Ольгерда: початок боротьби за великокняжий престол
Після битви на Синіх Водах (**1362 р.**) українські землі перейшли під владу Литовської держави. Власне, ведемо мову про Київську, Чернігівську, Cіверську, Переяславську та Подільську землі, на яких Ольгерд відновлює удільний устрій, та ставить на чолі князівств найближчих до свого оточення людей, відповідно до чого, утверджується литовська династія Гедиміновичів. Так, в Київському князівстві був поставлений син Ольгерда – Володимир Ольгердович, Поділля утвердилося за Юрієм Коріятовичем, на Волині ж розпочав княжити брат Ольгерда – Любарт тощо. Всі вони були залежними від литовського князя (за принципом васалітету), що полягало в щорічній сплаті данини, та в разі нагальної потреби, наданні військової сили.
В цілому литовці, здійснюючи управління на українських землях, керувалися принципом **«старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо»**, відповідно до чого незмінною залишилася руська система управління, а місцевій українській знаті вдалося посісти значні державно-адміністративні посади. При цьому, литовці не порушували усталених традицій на українських землях: збереглося руське судочинство, руська мова, православна віра. За традицією престолонаслідування у ВКЛ, Ольгерд після своєї смерті мав передати право на престол старшому наступнику, тобто своєму брату – Кейстуту. Але Ольгерд, порушив традицію й перед смертю призначив спадкоємцем свого улюбленого сина – Ягайла. Між претендентами на престол, Ягайлом і Кейстутом, розпочалася затяжна та кровопролитна боротьба за литовський великокняжий престол. У ході неї було вбито Кейстута, а його син – Вітовт, врятувався та здійснив втечу до Тевтонського ордену, що дозволило йому продовжити подальшу боротьбу проти Ягайла. Літописи стверджують, що Вітовт під час втечі здійснив хитрість: він переодягнувся в жіноче вбрання, і завдяки цьому йому вдалося покинути місце свого ув’язнення.
Внаслідок битви на Синіх Водахздійснюється ліквідація удільних князівствукраїнські землі переходять під владу Великого князівства Литовськогодо Золотої Орди відходять землі колишньої Київської Русізавершується боротьба за великокняжий литовський престол
За традицією престолонаслідування у Великому князівстві Литовському, Ольгерд після своєї смерті, мав передати право на престолЯгайлуКейстутуВітовтужодному з вище наведених
# Утвердження польської влади на Галичині
По смерті Юрія ІІ Болеслава розпочалися активні військові дії з боку сусідніх держав щодо території Волині та Галичини. У 1340 році польський король Казимир ІІІ Великий вторгається на Галичину, захоплює, але не втримує Львів, у зв’язку з сильним опором місцевого населення. Все ж, приєднати до Польщі Галицькі землі йому тоді не вдалося, так як бояри на чолі з Дмитром Дедьком заручилися татарською допомогою. Казимир ІІІ Великий відступив, після чого Дедько зосередив в своїх руках владу на Галичині. На Волині ж, розпочав правити литовський князь Любарт Гедимінович, якого було запрошено на престол місцевими боярами, однак влада якого, формально, поширювалася й на Галичину, оскільки тодішній її управитель Дмитро Дедько визнав себе васалом Любарта.
За Любарта Гедиміновича, Волинь перетворилася на доволі потужний соціально-економічний регіон. Він розбудовував міста (за його ініціативи було побудовано місто Любар), сприяв веденню торгівлі, релігійно-культурним процесам на території своїх володінь, адже опікувався освітою, підтримував руську мову, культуру, православну віру. За Любарта столицю князівства було перенесено до Луцька, де було побудовано загальновідомий оборонний Луцький замок, а саме місто було розбудовано та добре укріплене за всіма військовими вимогами того часу.
У середині 40-х років Казимир знову вдається до військових дій, і доволі успішних. Йому вдалося захопити Сяноцьку землю. Восени 1349 року розпочався широкомасштабний похід, внаслідок якого до Польщі відійшла Галичина та Холмщина.
Любарт здійснив безуспішну спробу повернути втрачені землі, та врешті-решт **1352 року** Польща й Литва уклали домовленість, відповідно до умов якої Галичина відійшла до Польщі, а Волинь закріпилася за Литвою. У 1382 році Любарту вдалося повернути відібрані Польщею землі, однак після його смерті, Галичину знову відвоювали поляки.
Після смерті Казимира ІІІ, поляки передали (через династичну угоду) Галичину Угорщині, королем якої на той час був Людовік (Лайош) Угорський. Однак той своєю чергою передав її сілезькому князю Владиславу Опольському, який являвся йому племінником. Владислав на своїх землях проводив власну самостійницьку політику, яка передбачала опору на поляків, німців та угорців з активною підтримкою католицизму.
1387 року Польща захопила Галичину. Цьому посприяло обрання Ядвіги, дочки Владислава, королевою Польщі, чоловіком якої за умовами Кревської унії став литовський князь Ягайло. Галицько-Волинська держава остаточно припинила своє існування.
З утвердженням польської влади на українських землях розпочалося поступове ополячення та окатоличення місцевого населення. Однак, разом із цим відбувалися позитивні процеси та зрушення у культурі, оскільки розпочинають поширюватися західноєвропейські принципи та тенденції в культурно-освітньому середовищі.
В 1340 році польський король Казимир ІІІ Великий вторгається наВолиньПоділляКиївщинуГаличину
За Любарта Гедиміновича столицю князівства перенесено доЛуцькаЛюбараХолмуВолодимира
# Кревська унія та її наслідки
Наприкінці XIV ст. доволі помітну роль на міжнародній арені розпочав відігравати Тевтонський орден на Балтійському узбережжі, який становив загрозу існуванню Литви та Польщі. Литва, яка ставала дедалі слабшою через міжусобні конфлікти всередині країни та експансію на південному сході, все менше була здатна чинити опір силам ордену. А швидке зростання могутності Московського князівства на північному сході тільки погіршувало ситуацію, що складалася навколо Литви.
Поляки, які теж не були зацікавлені в посиленні Тевтонського ордену, активно шукали союзника задля посилення власної могутності та стримування наступу ордена. Новим союзником виявилася Литовська держава. У той час у Польському королівстві розгорталася династична криза, і польське панство висунуло пропозицію литовському князю Ягайлу укласти союз (унію) між двома державами, що передбачала його одруження на польській королеві Ядвізі, ставши в такому випадку польським королем. Вбачаючи загрозу від Тевтонського ордену та будучи не певним у власному становищі, Ягайло вирішує піти на зближення з Польщею, і в **1385 році** уклав унію з Польським королівством в м. Крево (сучасна Білорусь), яка закріплювалася династичним шлюбом з польською королевою Ядвігою. За умовами унії Ягайло ставав королем Польщі та Великого князівства Литовського, при чому Литва приєднувалася до Польської держави, а Ягайло був змушений прийняти католицизм разом із усім нехрещеним населенням Литви.
Вже в **лютому 1386 року** Ягайло здійснив хрещення за католицьким обрядом, взявши собі ім’я Владислав, одружився з Ядвігою, коронувався і відповідно до Кревської унії став королем Польщі та Великим князем литовським. Розпочалося хрещення литовців, які сприйняли цей процес не надто охоче, при цьому литовцям-католикам було надано такі ж привілеї, які були характерними для польської панівної верхівки.
Удільні князівства не залишилися осторонь: князі були змушені присягнути Ягайлу та, відповідно, залишилися у васальній залежності, що в подальшому призвело до збільшення негативних настроїв щодо унії, та власне зумовило до початку боротьби проти неї. Щодо всього іншого, то володіння удільних князів були автономними, хоч і перебували в складі Литовської держави, тобто була наявна можливість ведення власної самостійної політики в межах своїх територіальних володінь. Яскравим прикладом цьому є факт карбування власної монети Володимиром Ольгердовичем, який княжив у Києві. Його діяльність сприяла відродженню Київщини, що занепала за часів монголо-татарської навали.
Розглядаючи наслідки Кревської унії, варто наголосити, що, в першу чергу, унія значною мірою поліпшила міжнародне становище як ВКЛ, так і Польщі. Союз мав перед собою мету зміцнити їхні позиції в боротьбі проти спільного ворога – Тевтонського ордену, який було розбито **1410 року** під час Грюнвальдської битви. За умовами унії здійснювалася **інкорпорація** ВКЛ до складу Польської держави, і Ягайло, ставши королем цих двох держав, заклав початок соціально-політичного, економічного та культурного взаємовпливу у двох країнах. Це послугувало збільшенню впливу польської магнатської та шляхетської верхівки на литовське і руське населення. Останні були вкрай незадоволені умовами унії, оскільки вона зачіпала їх владні інтереси. Внаслідок укладення унії збільшувалося значення католицизму, зростав його вплив на литовсько-руське населення; надавалися та розширювалися права й привілеї литовським феодалам, які прийняли католицизм, оскільки Ягайло зрівняв у правах литовських бояр із польською шляхтою.
Внаслідок укладення Кревської уніїпосилюється вплив литовської знаті усередині новоутвореної державизменшується значення католицизму, його впливу на литовсько-руське населення внаслідок толерантності поляківнадаються та розширюються права і привілеї литовським феодалам, які прийняли католицизмТевтонський орден розпочинає військової дії супроти Польщі
Який князь перебуваючи у васальній залежності від Ягайла, проводив власну самостійну внутрішню політикуДмитро КорибутовичЛюбарт ГедиміновичЮрій КоріятовичВолодимир Ольгердович
# Громадянська війна (1389-1392 рр.)
Поступки Ягайла не стали стримуючими, тому удільні руські князі разом із литовськими та білоруськими феодалами розпочали боротьбу супроти нього та литовського князя Скиргайла у зв’язку із активною пропольською політикою Ягайла. На їхньому чолі став Вітовт, син вбитого Кейстута, який заручився підтримкою лицарів Тевтонського ордену. Розпочинається **громадянська війна (1389-1392 рр.)**. У результаті воєнних дій Вітовт здійснив тривалу облогу столиці Вільно об’єднаними військовими силами русько-литовсько-білоруських феодалів включно з тевтонцями, і Ягайлу не залишилося нічого, окрім як укласти з Вітовтом компромісну угоду, у вигляді домовленості. **4 серпня 1392 року** була підписана **Острівська угода**, яка передбачала визнання Вітовта намісником – до смерті правителем Великого князівства Литовського з підпорядкуванням йому удільних князівств та поверненням батьківських земель, що були приєднані Ягайлом. Але попри це, Вітовт мав залишатися васалом польського короля, та був змушений виконувати перед ним відповідні васальні обов’язки.
Острівська угода передбачалаостаточне закріплення умов Кревської уніївизнання Вітовта намісником, правителем Великого князівства Литовського за принципом васалітетупроголошення незалежності Литовської державивідокремлення Литви від Польського королівства на чолі з Ягайлом
# Діяльність Вітовта на українських землях. Захоплення Польщею Західного Поділля
Вітовт розпочав своє правління з позбавлення влади литовських князів над руськими землями, таким чином здійснюючи ліквідацію удільних князівств, з метою посилити та централізувати владу в Литві. Історики вважають, що кроки які були здійснені Вітовтом у внутрішній політиці, зумовлювалися непокорою йому удільних князів, які бажали здійснювати більш самостійницьку та автономну політику.
Ліквідація найбільших удільних князівств тривала до кінця 90-х рр. XIV ст. Так, Дмитро-Корибут втратив свої володіння в Новгороді-Сіверському, Федір Коріатович на Поділлі, Володимир Ольгердович у Києві, а їм на заміну прийшли намісники з оточення Вітовта. Окрім цього, Вітовт розпочав активну розбудову цілої системи опорних укріплень у таких містах, як Бар, Брацлав, Звенигородка, Черкаси тощо.
Внаслідок ліквідації в **1393 році** удільності Подільського князівства, поляки розпочали військові дії, бажаючи приєднати до Польщі ці землі та з метою послабити становище Вітовта. У результаті цього західна частина Поділля з містами Кам’янець, Бокота, Смотрич, Червоноград та Скала відійшли до Польського королівства. Вже у 1395 році Ягайло передав Західне Поділля Свидригайлу, але в 1432 році воно знову відійшло до польської корони.
**1398 року** литовсько-руські князі та бояри обрали Вітовта своїм лідером, однак подальші події доволі сильно затьмарили його тріумф у зв’язку з його невдалим втручанням в міжусобну боротьбу ханів Золотої Орди.
У той час у Золотій Орді відбувалася міжусобницька боротьба ханів за владу (хан Тохтамиш з одного боку, Тимур-кутлук, емір Єдигей під покровом еміра Тимура – з іншого). Вітовт вирішив втрутитися, ставши на боці хана Тохтамиша, який 1398 року вручив Вітовту ярлик із правом власності на південноруські землі. За ним, Золота Орда формально зреклася від цих земель, передавши їх литовському володарю, а уклавши угоду з Тохтамишем, Вітовт тим самим зобов’язувався допомогти хану в боротьбі за владу в Орді. У разі успішної кампанії хан повинен був підтримати Вітовта в наступі на князівство Московське та в подальшому підкоренні всієї Русі. Окрім цього, Вітовту вдалося заручитися підтримкою з боку Польщі та Тевтонського ордену, а Папа Римський оголосив хрестовий похід проти золотоординців.
Фінальна битва відбулася **12 серпня 1399 року** на річці Ворсклі, в якій татари хитрістю вибороли перемогу, розбивши вщерть об’єднане військо Вітовта та Тохтамиша, домінуючу роль в якому складали найкращі литовсько-польські та руські збройні сили, власне цвіт армії. Вітовт вдався до втечі, а татари рушили в напрямку Києва (населенню вдалося втримати місто шляхом відкупу), спустошуючи все навкруги. Наслідки битви були катастрофічними для українських земель у зв’язку з їх спустошенням та грабунком з боку татар.
Плани Вітовта щодо самостійної Литовсько-Руської держави зазнали провалу, тому Вітовт наважився на зближення з Польщею, приєднавшись до Ягайла, та уклавши з ним у **1401 році** Віленсько-радомську унію. За нею Вітовт визнав над собою владу Ягайла, однак за Вітовтом було збережено пожиттєвий титул Великого князя литовського, але опісля його смерті всі підвладні йому територіальні надбання повинні були повернутися до складу Польської держави.
Доволі вагомо Вітовт відзначився в Грюнвальдській битві, яка відбулася **15 липня 1410 року**, між литовсько-русько-польським військом та німецькими рицарями Тевтонського ордену. Коаліції на чолі з польським королем Ягайлом та литовським князем Вітовтом вдалося розбити військо ордену, тим самим зупинивши німецький наступ на Схід.
Після перемоги Вітовт продовжив розширювати та розбудовувати Литовську-Руську державу, зміцнював власні позиції на міжнародній арені. Так, ним було освоєно чорноморське узбережжя між Дніпром і Дністром, зводилися фортеці в таких містах, як Каравул, Бар, Хаджибей (майбутня Одеса), Дашеві (майбутній Очаків) тощо.
Бажаючи втілити власні сподівання щодо незалежності Литви, за ініціативи Вітовта розпочалися литовсько-польські перемовини, які завершилися в **1413 році** укладенням Городельської унії. За її умовами Велике князівство Литовське фактично ставало незалежним, але перебувало під зверхністю польського короля; литовці-католики зрівнювалися в правах із поляками, відповідно до чого, унією підтверджувалося привілейоване становище католиків, що дозволяло їм обіймати високі пости у державі.
Умови унії тільки загострили внутрішньополітичні настрої всередині країни, оскільки литовська знать бажала повної самостійності Литви, а православна русько-білоруська – була невдоволена широкими правами та привілеями, які були надані католикам. Усе це вело до нового конфлікту, який власне вибухнув вже опісля смерті Вітовта.
Доволі активна розбудова Литовської держави, зміцнення позицій на зовнішній міжнародній арені не залишилися без уваги з боку впливових європейських правителів. **1429 року** розпочався Луцький з’їзд, в результаті якого мала відбутися коронація Вітовта, підтримку якому висловив як імператор Священної Римської імперії, так і Папа Римський включно з іншими західноєвропейськими володарями. Коронація була призначена **на вересень 1430 року**, але поляки, які були проти коронування Вітовта та розриву унії, перехопили та знищили корону. Вітовту так і не вдалося втілити свої плани у реальність: після зриву коронації він помер за загадкових обставин.
Внаслідок битви на Ворскліоб’єднана армія на чолі з Вітовтом зазнає нищівної поразки, руські землі піддаються спустошеннюлитовсько-польські та руські збройні сили розбивають татарське військоруські землі остаточно закріплюються за Польським королівствомМосковське князівство розпочинає військовий наступ на територію Литви
Городельську унію укладено в1410 р.1413 р.1415 р.1420 р.
# Правління Свидригайла. «Велике князівство Руське»
По смерті Вітовта в **1430** році литовські, руські та білоруські феодали обрали на великокняжий литовський престол, без погодження із польським королем, сина Ольгерда – Свидригайла, діяльність якого була спрямована на розрив унії з Польським королівством, та здобуттям Литвою незалежності. Польща не забарилася із відповіддю та розпочала військові дії проти Свидригайла, здійснивши окупацію Поділля та Волині через розрив литовським князем відносин із Польським королівством. Протягом 1430–1431 рр. поляками в ході воєнної кампанії було здобуто такі міста як, Володимир-Волинський, Кам’янець, здійснюється облога Луцька. Поразка литовського володаря під Луцьком влітку **1431 р.** значно послабила його позиції у внутрішньому політичному середовищі, чим скористалася невдоволена литовська знать, спільно з поляками вчинивши заколот та обравши на великокняжий стіл брата Вітовта – Сигізмунда Кейстутовича, який одразу відновив умови Віленсько-радомської унії 1401 року.
Такий хід подій збурив прихильників Свидригайла з боку православної руської та білоруської знаті, оскільки за його патронатом вони обіймали провідні державні посади, відповідно отримали широкі права та привілеї. Вони відмовилися визнати владні повноваження Сигізмунда, підтримали в боротьбі Свидригайла та заявили про утворення **Великого князівства Руського**, до складу якого увійшли наступні руські землі: Київщина, частина земель Чернігівщини та Сіверщини, Волинь, Поділля, Вітебщина, Смоленщина й Полоцька земля.
Зміцнивши опорні сили, Свидригайло розпочав активні військові дії, внаслідок чого занепокоєні Сигізмунд і Ягайло видали в **1432 році** привілей, за умовами якого православні феодали зрівнювалися в правах із литовськими феодалами-католиками, але не мали можливості обіймати високі посади в державі. Це доволі зменшило кількість прихильників Свидригайла, до чого послугували й негативні риси його характеру. Історики зазначають, що князь литовський був доволі непослідовний, часом жорстокий та схильний до інтриг, що тільки збільшувало кількість його противників. Так у літописах зустрічається згадка про те, що за наказом Свидригайла було живцем спалено православного митрополита Герасима, якому було оголошено підозру в зв’язках із Московським царством.
Вирішальною подією, яка поклала край повстанню Свидригайла, стала битва під Вількомиром, що на річці Швянті (**1 вересня 1435 року**; сучасна Литва), внаслідок якої військові сили Свидригайла було вщент розбито Сигізмундом: боротьба за литовський великокняжий престол припинилася. Відновивши владу над усією територією ВКЛ, Сигізмунд розпочав здійснювати політику, що спрямовувалася на поступовий відхід з-під впливу Польщі та зміцненню незалежності Литви. Однак, опора на лицарів і дрібних землевласників, небажання рахуватися з удільними князями, обмежуючи їхню владу, призвело до його смерті: українсько-білоруські князі змовилися та вбили Сигізмунда.
З метою закріплення новоприєднаних територій (Галичини та Поділля) за Польщею, **1434 року** створюється **Руське воєводство** в Галичині з центром у місті Львів, та **Подільське** в Західному Поділлі з головним містом – Кам’янцем (Кам’янець-Подільський). Адміністрацію воєводств очолював воєвода, якого призначав король. Щодо адміністративно-територіального поділу, то територія воєводств поділялася на землі та повіти.
Польська система управління на руських землях відчутно відрізнялася від литовської. **Влітку 1434 року** було видано королівський привілей, який урівнював місцеву шляхту з польською та запроваджував польське право. Відповідно, вводилася польська система управління, ключові посади в якій діставалися полякам-католикам. Запроваджувалася польська система судочинства, для якої характерним був становий характер, великі польські землевласники отримували в свої володіння значні маєтності, в містах активно починали заселятися євреї та вірмени, яким надавалися вагомі поступки, пільги та привілеї, з метою заохочення їх переселення та ведення торгівлі.
Коли було обрано на великокняжий литовський престол Свидригайла1429 р.1430 р.1431 р.1435 р.
Центром утвореного Руського воєводства було містоЛьвівЛуцькКиївКам’янець-Подільський
Влітку 1434 року видається королівський привілей якийліквідовує новоутворені воєводствауводить руську систему судочинства внаслідок її ефективності та широкої поширеностізакріплює литовсько-руську систему управління, ключові посади в якій дістаються литовцям-католикамурівнює місцеву шляхту з польською, та запроваджує польське право
# Казимир IV Ягайлович. Відновлення й остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівст
Новообраним литовським князем після смерті Сигізмунда в **1440 році** стає Казимир IV Ягайлович. Разом із литовськими феодалами, він вдається до поступок місцевим князям та боярам, аби запобігти новим соціально-політичним виступам і відновлює Київське та Волинське удільні князівства, надавши їм автономію. Волинське князівство було віддане Свидригайлу, а в Київському князівстві був посаджений Олександр (Олелько) Володимирович (1441-1454 рр.) з династії Ольгердовичів (син Володимира Ольгердовича). Свидригайло управляв князівством до кінця свого життя, а по його смерті за наказом Казимира, **Волинське удільне князівство** в **1452 році** було ліквідовано.
Щодо діяльності Олелька та його сина Семена (1455-1470 рр.), то їхнє князювання на Київщині характеризувалося відновленням та посиленням соціально-економічного потенціалу князівства, розбудовою міста Києва та культурно-просвітницькою діяльністю. Окрім цього, за Олельковичів розширювалися територіальні володіння, в результаті чого під їхньою владою опинилася Київщина, частина Чернігівщини, Переяславщина та Брацлавщина (Східне Поділля); велася активна боротьба з татарами на прикордонних смугах, що сприяло освоєнню степу (Дикого Поля) на півдні володінь. Доволі важливою подією, стало створення Київської православної митрополії в **1458 році** за сприяння Семена Олельковича, що значно послабило московський вплив на руське населення.
Після смерті князя Семена, в **1471 році**, **Київське удільне князівство** було ліквідовано, у зв’язку із занепокоєнням Казимира в зростанні могутності Києва та прилеглих до нього територій. Волинь і Київщина після остаточної ліквідації решток самостійності перетворилися на воєводства, очолювані намісниками (воєводами) з підпорядкуванням великому князеві.
Із ліквідацією удільних князівств значно посилився вплив литовсько-польської еліти на соціально-політичні процеси всередині країни, що не могло не зачіпати інтересів православної руської знаті. Однією зі спроб повернути своє впливове становище була організована в **1481 році** змова з боку нащадків Олельковичів, мета якої полягала в поновленні влади над своїми колишніми володіннями з подальшим їх відділенням від Литовської держави та приєднанням до Москви. Однак, змову було розкрито, а її учасників піддали страті.
Ще однією спробою став виступ князя Михайла Глинського в **1508 році**. Повстання охопило Київську та Турівську землі, однак незначна підтримка з боку решти князів та невдачі на полі бою призвели до придушення заколоту польсько-литовським військом.
В якому році новообраним литовським князем стає Казимир IV Ягайлович?1429 р.1430 р.1439 р.1440 р.
1458 року за сприяння Семена Олельковичаутворюється Велике князівство Руськестворюється Київська православна митрополіяліквідовується Київське удільне князівствоКиївське удільне князівство об’єднуються з Волинським князівством
# Посилення Московської держави та входження Чернігово-Сіверщини до її складу
Із другої половині XV ст. Московське князівство посилювало свої позиції на міжнародній арені, що призвело до боротьби із Великим князівством Литовським за «руську спадщину», тобто за україно-білоруські землі. Причиною цьому стало бажання московського князя Івана ІІІ об’єднати всі історичні землі Київської Русі під зверхністю Москви, узявши собі титул «Государя всієї Русі» та активно просуваючи доктрину так званого «третього Риму».
Внаслідок ліквідації на українських землях удільних князівств литовцями, посилення впливу католицизму, окремі українські та білоруські князі перейшли на бік Москви. Так, на початку XVІ ст., вчинили князі Чернігово-Сіверщини, внаслідок чого розпочалася військова боротьба між ВКЛ та Москвою, й подальше закріплення в **1503 році** за Московським князівством Чернігово-Стародубського та Новгород-Сіверського князівств. **1508 року** Литва підтвердила свою відмову щодо цих земель на користь Московської держави: приєднані території поділилися на повіти, з очільниками – воєводами, які були поставлені замість попередніх князів.
Із 1512 року військові дії з боку Москви проти Литви поновилися. У сферу інтересів Московії тепер потрапила територія західної частини Смоленщини. **1 серпня 1514 року** московським військом взято місто Смоленськ. Вирішальна ж битва відбулася **8 вересня 1514 року** *під Оршею*, де литовська армія на чолі з князем Костянтином Острозьким завдала поразки московському війську. На цьому боротьба за україно-білоруські землі між Литвою та Москвою не припинилася: війна тривала до 1522 р. та завершилася перемир’ям, за яким Литва визнала відхід Смоленська до Москви. Остання московсько-литовська війна тривала з 1534 по 1537 рр., в результаті якої під владу Московської держави остаточно відійшли Чернігово-Сіверщина та місто Смоленськ.
Основним результатом московсько-литовських війн стало посилення Московського князівства завдяки приєднанню до нього Чернігово-Сіверських земель та Смоленська, що своєю чергою значно підірвало позиції Великого князівства Литовського на міжнародній арені.
В якому році до Московського князівства відійшли Чернігово-Стародубське та Новгород-Сіверське князівства?1503 р.1505 р.1508 р.1510 р.
# Закарпаття під владою Угорщини
Протягом XI-XIII ст. Закарпаття відійшло до Угорського королівства, внаслідок його завоювання угорцями. Було здійснено поділ новоприєднаних земель на нові територіально-адміністративні одиниці – *комітати*, очільниками яких були королівські намісники, – **ішпани** *(жупани)*, що перебрали на себе функції адміністративної, військової та судової влади.
Територією Закарпаття активно розселилися мадяри, волохи, словаки, німці; ряду міст було надане магдебурзьке право (Хуст, Берегово тощо). Однак угорські дворяни, включно з католицьким духовенством, сконцентрували у своїх руках основні земельні наділи. Розпочалися поступові процеси асиміляції та мадяризації населення, збільшилися побори з боку іноземних володарів, зросли податки та панщина, все більшого поширення набув католицизм, що призвело до соціального напруження в краї: 1315 року спалахнуло повстання Петра Петені (Петра Петровича) супроти угорської влади, яке зазнало поразки.
Внаслідок конфлікту з литовським князем Вітовтом, наприкінці XIV ст. подільський князь *Федір Коріятович* перебрався на Закарпаття, де отримав від угорського короля Сигізмунда землі в Мукачівському краї, включно з містом Мукачеве та його приміською округою. Розпочалася приналежна розбудова міста, було побудовано мурований замок з відповідним йому укріпленням, а на Чернечій горі розбудовувався православний монастир Святого Миколи. Через деякий час у Мукачеві постало православне єпископство.
Діяльність Федора Коріятовича сприяла соціально-економічному та культурному розвитку на підвладних йому землях: князь підтримував торгівлю (важливого значення набув мукачівський ярмарок) та ремесло, активно боровся за національно-релігійні інтереси місцевого населення. Однак, після його смерті в 1414 році, Мукачівський край повернувся під владу угорців, які поновили політику феодального гніту.
Знаковим виступом стало антифеодальне повстання **1514 року**, яке було очолене Дьєрдем Дожем проти свавілля угорських володарів. Військові сили повстанців були розгромлені, очільника взято в полон, опісля чого страчено (побутує легенда, що його було спалено на розпеченому залізному троні). Виступ не став переломним: розправившись із учасниками повстання, угорська влада обклала населення ще більшими поборами та податками.
**1526 року**, внаслідок розгрому угорських військових сил турецькими військами під *м. Могачем*, Угорщина перейшла до складу Османської імперії. Західна частина Закарпаття (Пряшівщина та Ужгородщина) відійшли до складу Австрії, а територія східної частини — до Трансільванії.
Протягом XI - XIII ст. Закарпаття відходить доПольського королівстваУгорського королівстваМолдавського князівстваЛитовсько-Руського князівства
Наприкінці XIV ст. на Закарпаття в Мукачівський край перебирається князьВолодимир ОльгердовичЛюбарт ГедиміновичФедір КоріятовичЛюбарт Гедимінович
# Буковина у складі Молдавського князівства
У першій половині ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицько-Волинської держави. У зв’язку із занепадом останньої після монголо-татарської навали, у першій половині XIV ст. північна частина Буковини перейшла під владу Золотої Орди. Внаслідок цьго, на територї Буковини відокремилася *Шипинська земля* (орієнтовано територія сучасної Чернівецької області), яка перебувала у залежності від золотоординців. Уже з середини XIV ст. Північна Буковина відійшла до Угорщини, де місцеве управління отримали у свої руки угорські намісники. На землях же південної частини Буковини активно розселилися волохи (румуни).
У **1359 році** внаслідок боротьби волоського та молдавського населення за створення власної держави утворилося самостійне *Молдавське князівство*, до складу якого на правах автономії потрапила й Північна Буковина (Шипинська земля). Щодо територіально-адміністративного устрою Буковини, то її територію було поділено на декілька волостей (повітів), що очолювалися старостами. Одним із найважливіших центрів волостей Молдавського князівства було *місто Хотин*, оскільки, будучи торгівельно-ремісничим пунктом на лінії кордону, там було розбудовано добре укріплений замок-фортецю.
У середині XV ст. автономія Шипинської землі поступово ліквідовувалася в результаті розподілу її території на Чернівецьку та Хотинську волості. Із часом зникла й назва «Шипинська земля», на заміну їй прийшла географічно-історична назва «Буковина».
Розглядаючи становище місцевого населення в складі Молдавського князівства, варто зауважити, що воно практично не зазнавало національно-релігійних утисків, а населення, хоч і було особисто вільним, підлягало виконанню різних повинностей та сплаті податків. Через це не обійшлося й без повстань, найвідомішими з яких є виступи під проводом *Мухи* (**1490 р.**) та *Андрія Борулі* (**1491 р.**): обидва були придушені місцевою владою.
Із кінця XV ст. Молдавське князівство перебувало у воєнних діях з Османською імперією, внаслідок чого турецько-татарські війська вторглися в **1538 році** на територію князівства та захопили його разом із Буковиною.
В якому році утворюється самостійне Молдавське князівство?1357 р.1358 р.1359 р.1360 р.
# Князівство Феодоро
На початку ХІІ ст. генуезькі купці оселилися на південному узбережжі Криму внаслідок домовленостей із Золотою Ордою. Основними центрами їхніх володінь стали такі припортові міста, як Кафа (сучасна Феодосія), Лупіко (Алупка), Джаліта (Ялта) та ін.
У південно-західній частині Кримського півострову утворилося князівство Феодоро, столицею якого стало місто **Мангуп** *(Феодоро)*. Князівство перебувало в залежності від Золотої Орди. Основна частина населення сповідувала православ’я, а саме місто Мангуп (Феодоро) стало центром православної митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. Князівство перебувало в тісному союзі з Візантією, а також в дружніх відносинах із Кримським улусом, згодом Кримським ханством. Основним заняттям населення було землеробство, тваринництво, а також ремесло й торгівля.
Із падінням Константинополя в **1453 році** внаслідок його завоювання турками-османами, останні в **1475 році** захоплюють південне узбережжя Криму, включно з містом Мангуп (Феодоро). Князівство перетворилося в провінцію Османської імперії.
Столицею Феодоро було містоКафаКаламітаСолхатМангуп
В якому році османськими військами було захоплено князівство Феодоро?1453 р.1470 р.1475 р.1480 р.
# Утворення Кримського ханства
У ході монголо-татарської навали Крим перейшов до складу Золотої Орди, на його території утворився улус із центром у місті Солхаті (сучасний Старий Крим). Із ХІІІ ст. на території Криму активно розселилися вірмени та італійці, а монголи та половці започаткували кримськотатарський етнос. Із кінця ХІІІ ст. в Криму все більшого поширення набув іслам.
Активний розвиток міст, ремісництва та торгівлі продовжувався й після підпорядкування кримських земель Золотій Орді. Генуезькі купці, із дозволу золотоординської адміністрації, розпочали засновувати власні факторії, які стали основними важливими осередками торгівлі. Так найбільшою факторією на Кримському півострові стало *місто Кафа* (сучасна Феодосія), відоме своїм невільницьким ринком, де татари продавали в рабство військовополонених. 1318 року в Кафі утворилося католицьке єпископство.
Початок XV століття був важким часом міжусобних війн на території Золотої Орди. Місцева впливова татарська знать на чолі з *Хаджі-Гіреєм* виступила за виокремлення Криму в незалежну державу, внаслідок чого, за його сприяння утворилася нова держава – Кримський улус у південно-східній частині Кримського півострова. А вже в **1449 році** Хаджі-Гірей проголосив себе повноправним володарем Криму й оголосив про незалежність ханства від Золотої Орди. Після смерті Хаджі-Гірея розпочалася боротьба за спадщину між його синами, в результаті якої в Криму утвердився *Менглі-Гірей*.
**1475 року** турецький султан Мегмед ІІ розпочав захоплення Кримського півострову, здобувши ключові торгові міста, включно з князівством Феодоро, – все південне узбережжя Криму. Менглі-Гірей визнав васальну залежність від Османів, будучи змушеним відтоді брати участь у військових походах турецького султана, який також самостійно призначав та усував підвладних йому ханів.
Територія Кримського ханату була доволі обширною: окрім Криму до його території входили землі від гирла Дніпра аж до гирла Дону, та від річки Кубані – до Грузії. Столицею ханату було спершу місто **Кирк-Ор**, а вже згодом – **Бахчисарай**.
Щодо політичного устрою, то він був сформований на зразок золотоординського: форма правління – монархія, на чолі якої стояв **хан**, що карбував власну монету. Основою знаті були князі (беї), які очолювали роди, та темники (воєначальники), що керували військом. Влада хана обмежувалася діяльністю *курултая* – з’їзду найвпливовіших родів у державі, які також входили до державної ради, *дивану*, що вирішувала найважливіші справи в державі. Ще однією впливовою силою в суспільстві були мурзи – привілейовані члени інших родів. Панівною релігію було мусульманство, а очільником мусульманського духовенства був муфтій, який також був представником судової влади.
Стосовно господарської діяльності, то провідну роль відігравало скотарство. Землеробство доволі добре було розвинуте в гірській частині Криму, однак не стало провідною галуззю господарства. В основному вирощували злакові та городні культури, а також займалися садівництвом та виноградарством. Важливим промислом був видобуток солі.
Розвивалася реміснича діяльність, серед якої найпоширенішим було ковальство, зброярство, ткацтво, гончарство, а також ювелірна справа.
Цінним культурним надбанням стала кримськотатарська палацова архітектура, приклад якої – Ханський палац у Бахчисараї.
Населення було особисто вільним, однак сплачувало податки мурзам. Найбільш поширеною була військова справа у зв’язку з доволі частими військовими діями та промислами. Здійснювалися спустошливі грабіжницькі напади на сусідні землі, в першу чергу, на українські, забираючи населення та військовополонених забирали в ясир (полон) із подальшим продажем на невільницьких ринках в якості рабів.
Основними напрямками татарських набігів стали землі Київщини, Поділля та Галичини. Так, у вересні 1482 року Менглі-Гірей за підтримки московського князя Івана ІІІ здійснив похід на Київщину, в результаті чого ним було пограбовано та спалено місто Київ, спустошено довколишні землі. 1487 року відбувся похід на Східне Поділля, який було зупинено руськими князями внаслідок битви біля Копистирина. 1498 року на Галичину вторглися турки, спустошуючи все навкруги, а в 1500 році татарські загони здійснили рейд територією Волині, Брацлавщини, Галичини, спалюючи та знищуючи міста й села та захоплюючи в ясир місцеве населення.
Таких полонених, здебільшого, продавали в рабство на невільницьких ринках (найбільший знаходився в місті Кафа). Із хлопців виховували яничарів, які становили в подальшому піхоту в султанському війську; дівчата та жінка потрапляли в основному до гаремів або ж працювали прислугою, а чоловіків відправляли на каторгу в якості гребців на турецьких кораблях – галерах.
Військові набіги на українські землі здійснювалися неодноразово. Знищували та захоплювали в полон населення, руйнували та спустошували міста й села, піддавали грабунку культурні та релігійні пам’ятки. Все це призводило до важких соціально-економічних та культурних наслідків на території України.
В ході монголо-татарської навали Крим переходить до складуЛитовсько-Руського князівстваПольського королівстваОсманської імперіїЗолотої Орди
Столицею Кримського ханства було містоМангупКиримБахчисарай (Кирк-Ор)Кафа
# Господарське, суспільне та культурне життя на українських землях (друга половина ХІV – ХV ст.)
1. [Соціальна структура суспільства](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva)
* [Шляхта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/shlyachta)
* [Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/socyalna_structura_suspylctva/duchovenstvo_relygyuna_sytuacya_na_ukraynskych_zemlyach)
2. [Сільське господарство та становище селянства](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/sylske_gospodarstvo_ta_stanovyche_selyanstva).
3. [Міське населення, розвиток ремесла і торгівлі](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/myske_naselennya_rozvytok_remesla_ta_torgyvly)
4. [Особливості розвитку культури](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury)
* [Освіта](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/osvyta)
* [Література та книгодрукування, фольклор](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/lyteratura_ta_knygodrukuvannya_folklor)
* [Архітектура і містобудування](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/arhytectura_ta_mystobuduvannya)
* [Образотворче мистецтво](/mizh_russyu_ta_richchyu/gospodarske_suspylne_ta_kulturne_zhyttua_na_ukraynskyx_zemlyach/osoblyvosty_rozvytku_kultury/obrazotvorche_mystezctvo)
# Соціальна структура суспільства в XV ст.
Українське суспільство ХІV-ХV ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками. У різних регіонах, які входили до складу різних країн, соціальна структура населення мала свої певні відмінності та особливості формування й становлення, що було зумовлено різницею в їхньому суспільному та економічному розвитку.
Становій організації тогочасного суспільства був характерний ієрархічний принцип побудови, тобто одні стани підпорядкувалися іншим, що зумовлювалося соціально-майновою нерівністю.
| **Магнати** | представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники. |
| ------------------------ | --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
| **Шляхта** | провідний привілейований суспільний стан, що складався із вихідців різних соціальних груп, яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи і які несли військову службу. |
| Князі (титулована знать) | становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом). |
| Пани (заможна шляхта) | найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами. |
| Зем’яни (середня шляхта) | нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї. |
| Бояри (дрібна шляхта) | виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем. |
| **Духовенство** | «церковні люди», – окремий привілейований стан у суспільстві, не підлягав світському суду, мав свою власну ієрархію. |
| Чорне | ченці та черниці. |
| Біле | світські парафіяльні священики. |
| **Міщани** | міське населення, яке займалися ремісничою та торговою діяльністю. |
| Патриціат | найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники. |
| Бюргерство | цехові майстри та середній клас населення. |
| Міський плебс | дрібні торговці, ремісники, вільні селяни. |
| **Селяни** | домінуюча частина населення, серед якого були як особисто вільні селяни, так і ті, що були прикріплені до свого наділу, відповідно – феодала. |
| Слуги | селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення. |
| Данники | сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою. |
| Тяглі | відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності. |
В ХІV–ХV ст. формується новий привілейований суспільний станкозацтвомагнатишляхтапани
# Шляхта
Протягом ХІV–ХV ст. відбулося формування нового панівного привілейованого суспільного \
стану – шляхти, представниками якої були вихідці з різних соціальних груп та яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи. Основним обов’язком шляхти було здійснення військової служби, за рахунок чого й надавалися привілеї. Представники шляхти засідали в сеймі, на якому визначалися основні вектори державної політики. Шляхтичів забезпечували винятковими політичними та особистими правами і свободами, оскільки вони підлягали окремому шляхетському суду, мали ряд привілеїв у торгівлі, землеволодінні тощо. Однак, із часом почали накладатися й певні обмеження щодо отримання статусу "шляхтича". Зокрема, усе частіше уточнювали та перевіряли шляхетські списки: для підтвердження власної родовитості слід було надавати відповідні документи тощо.
Шляхта поділялася на певні прошарки:
**князі** (титулована знать): становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цей статус міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом);
**пани** (заможна шляхта): вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; найзаможніші пани разом із князями утворювали групу магнатів, які були найбільшими землевласниками;
**зем’яни** (середня шляхта): нащадки слуг, які здійснювали військову службу й завдяки цьому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї; були залежними від панів та князів;
**бояри** (дрібна шляхта): виконували різного роду доручення, та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи, за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Про який суспільний стан йдеться в тексті?\
Становили єдиний замкнутий стан: ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було бути приналежним до цього стану, так як відповідний статус набувався за кровним спадковим принципом.бояримагнатизем’янипаникнязі
# Духовенство. Релігійна ситуація на українських землях
Духовенство становило окремий привілейований стан у суспільстві, поділялося на чорне (ченці та черниці) й біле (світські священики) та не підлягало світському суду.
Релігійна ситуація на українських землях була складною. Внаслідок монголо-татарської навали Київський митрополит Максим у 1299 р. перебрався до міста Володимир-на-Клязьмі (сучасне російське місто Владимир), а в 1302 (1303) році за сприяння галицько-волинського князя Юрія І Львовича було створено Галицьку митрополію, яка проіснувала до 1347 року.
У **1371 році** польський король Казимир ІІІ отримав згоду від Константинопольського патріарха на створення окремої Галицької православної митрополії, яка була ліквідована в 1401 році. Уже з 1414 року Галицьку єпархію було перетворено на намісництво, на чолі з намісником Київського митрополита.
Після включення Галичини до Польщі на її території розпочалося активне поширення католицизму, виникали домініканські та францисканські монастирі за сприянням місцевої польської влади. На українських землях, що входили до складу ВКЛ, після Кревської унії також набув значного поширення католицизм, що викликало опір з боку православної руської знаті та церкви. У **1415 році** за ініціативи *Вітовта* в м. Новогрудку скликано собор православних єпископів українських і білоруських земель, на якому було обрано Київського митрополита Григорія Цамблака. Після смерті отця Григорія в 1420 році Вітовт визнав зверхність московського митрополита Фотія.
У **1439 році** було скликано *Вселенський собор у Флоренції*, на якому було здійснено спробу об’єднати католицьку та православну церкви: укладається унія між Константинопольським патріархом та Папою Римським. Однак унію не було визнано як на українських, так і на російсько-білоруських землях.
У 1448 році було започатковано автокефалію (самостійність) Московської митрополії внаслідок обрання російським духовенством митрополита Іона. Після падіння Константинополя в *1453 році* значно посилився вплив московського митрополита на українських землях. Тому, у 1458 році литовські правителі відновили Київську митрополію, яка була окремою від Московської та підпорядковувалася Константинопольському патріарху.
За сприянням якого князя було створено Галицьку митрополію?Данила ГалицькогоЮрія І ЛьвовичаЛева ДаниловичаЮрія II Болеслава
# Сільське господарство та становище селянства
Протягом ХІV-ХV ст. домінуючу роль у господарському житті населення відігравало сільське господарство, а саме: рільництво, тваринництво та рибальство. Широкого поширення набуло бортництво, якому на зміну поступово прийшло присадибне бджільництво, а також городництво й садівництво. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами, які засівали, були ячмінь, жито та пшениця. Із худоби в основному тримали волів, корів та свиней. Щодо полювання, то ним займалися в основному заможні феодали, на території чиїх володінь знаходилися ліси та які надавали місцевому населенню спеціальний дозвіл на полювання.
У цей період відбулося зростання великого приватного феодального землеволодіння на українських землях – *латифундій*, які характеризувалися натуральним характером господарювання із застосуванням праці залежних селян. Найбільшими магнатами, в чиїх руках опинилися значні земельні наділи, були Острозькі, Радзивіли, Немиричі, Замойські та інші.
У ХІV-ХV ст. у Західній Європі значно зріс попит на такі сільськогосподарські товари, як зерно та м'ясо, що було обумовлено розвитком товарно-грошових відносин. Саме тому на українських землях великі землевласники розпочали організовувати фільварки.
Визначення **Фільварок** – велике багатогалузеве господарське виробництво, яке базувалося на постійній праці залежних селян та орієнтувалося на товарно-грошові відносини (ринок), зі збереженням окремих ознак натурального господарства.
Внаслідок цього, земельні феодали розпочали активно відбирати землю в селян перетворюючи їх на кріпаків та змушуючи відбувати панщину. Кріпацтво ставало дедалі поширенішою формою експлуатації селян, остаточне закріпачення яких (на законодавчому рівні) відбулося в результаті прийняття трьох Литовських статутів (1529 р., 1566 р., 1588 р.).
Селяни складали домінуючу частину населення, серед яких були як особисто вільні селяни («похожі»), які мали право відходити від феодала, так і ті, що були прикріплені до свого наділу («непохожі»). Поділ селян на «похожих» і «непохожих» є доволі умовним. Так, «непохожий» селянин міг залишити свого господаря, але за умови, що знайде собі заміну, яка виконуватиме всі покладені на нього повинності та обов’язки.
Розглядаючи становище селянства, можна сказати, що воно мало відмінності залежно від того, до якої країни були приналежними українські землі. В основному селяни були вільними та сплачували різноманітні податки за користування землею, що розподілялася волоками між селянськими дворищами. Однак, феодальна залежність поступово перетворилася в кріпосну: селяни прикріплювалися до землі й запроваджувалася панщина, що призвело до обмеження їхніх прав та свобод.
За різновидом повинностей селян можна поділити на три групи:
**данники**, які сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями;
**тяглі**, що виконували панщину та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю;
**слуги**, – селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі та в разі потреби виступали з ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.
Розмежування між вищенаведеними групами селян теж доволі умовне, так як, зокрема, селяни з розряду слуг, окрім виконання своїх зобов’язань, сплачували різні податки, відбували певні повинності тощо.
Велике приватне феодальне землеволодіння на українських землях, що характеризувалося натуральним характером господарювання із застосуванням праці залежних селянФільварокМануфактураЛатифундіяДворище
# Міське населення, розвиток ремесла і торгівлі
Внаслідок урбанізації, на теренах України в XIV-XV ст. значно зросла кількість нових міст, відповідно й міського населення – міщан, які займалися ремісничою та торговою діяльністю. За соціально-економічними особливостями життя, міщанство поділялося на *патриціат* (найзаможніші та найвпливовіші купці й промисловці), *бюргерство* (цехові майстри й середній клас) та *міський плебс* (дрібні торговці, ремісники, селяни).
Через активні набіги кримських татар, міста зазвичай розбудовували в фортеці, тому вони мали, здебільшого, оборонний характер. Спосіб життя міщан визначався їхнім соціальним статусом. Населення західних міст (Галичина, Волинь, Поділля) було етнічно строкатим, оскільки в них проживали німці, поляки, вірмени, та євреї. Іноземним громадам надавали значні права та привілеї, вони користувалися різноманітними пільгами, що сприяло їх торгово-ремісничій діяльності.
У ХІV–ХV ст. міста переважно зберігали феодально-аграрний характер існування: населення займалося різними промислами, обробляло землю, що розташовувалася біля міста. Однак, із інтенсивним розвитком ремісничої та торгової діяльності стали поглиблюватися ремісничі спеціалізації, у містах за західноєвропейським зразком створювалися цехи, поширювалася практика надання містам **«магдебургії» (магдебурзьке право)** за зразком німецьких міст.
*Магдебурзьке право* передбачало здійснення самоуправління в місті: встановлювався порядок виборів і розподіл функцій органів місцевого самоврядування та суду, врегульовувалося господарське життя міста тощо. Привілей магдебурзького права міг надати великий князь литовський, польський король, а згодом і магнати (тим містам, що їм належали). Першими містами, які отримали привілей магдебурзького права, були: Володимир-Волинський (1324 р.), Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Київ (1494 р.) та інші. Ті міста, які здобули магдебурзьке право, звільнялися з-під влади королівських намісників, місцевих феодалів (власників міст) або ж від інших державних представників, на заміну яким впроваджувалося виборне самоуправління.
**Магістрат** (виборний орган), до складу якого входили заможні міщани, розглядав найважливіші справи міського життя. Він поділявся на **раду** *(адміністративний орган, виконував і судові повноваження в цивільних справах)*, що була очолювана **бургомістром**, та **лаву** *(суд, який розглядав кримінальні справи)*, на чолі якої стояв *війт* – заможний шляхтич. Засідав магістрат у ратуші.
Із розвитком міст у XIV-XV ст. активно розвивалося ремесло й торгівля: кількість ремісничих спеціальностей зросла, відповідно, вироблялися нові товари, вдосконалювалися методи ведення торгівлі та ремісничої діяльності.
У містах утворювалися *цехи* – об’єднання міських ремісників однієї спеціалізації в особливі організації зі своїм статутом задля врегулювання процесу виробництва й захисту власних торгових інтересів. На чолі цеху стояв цехмістер, який обирався серед членів цехової організації, до якої входили майстри, підмайстри, та учні. За цеховими статутами, членами цеху могли бути тільки католики, тому православне населення не мало до них доступу, відповідно, не мало й можливості повноцінно займатися ремісничою діяльністю. Ремісників, що не входили до жодного цеху, називали партачами, так як вони самостійно, в умовах жорсткої конкуренції з цехами, намагалися продавати товари власного виробництва (здебільшого на ярмарках).
Стосовно торгівлі, то внаслідок розвитку ремісничої діяльності вона значно активізувалася, купці розпочали об’єднуватися в **гільдії**, широко популярними ставали ярмарки, що свідчить про поступове встановлення ринкових відносин.
Із падінням Константинополя в 1453 році змістилися торгові шляхи, важливими центрами торгівлі на українських землях стали такі міста, як Київ, Львів, Кам’янець-Подільський тощо. Через вдале географічне розташування польське місто Гданськ на Балтійському узбережжі стає центром торгівлі зерновими культурами, внаслідок чого пожвавилося виробництво сільськогосподарської продукції (зернової та м’ясної) на українських землях, що входили до складу Польщі. Це стало поштовхом до створення фільварків.
Ведення торгової діяльності врегульовувалося різноманітною кількістю правил та обмежень. До прикладу, ярмарки відбувалися в спеціально визначені торговельні дні кілька разів на рік, а в королівських указах та привілеях визначалися відповідні шляхи, якими було дозволено рухатися купецьким караванам.
Виборний орган влади, до складу якого входили заможні міщани та який розглядав найважливіші справи міського життяЛаваРадаМагістратМагдебургія
# Особливості розвитку культури
Культура на українських землях у ХІV-ХV ст. перебували під впливом суспільно-політичних та господарських процесів, подій та явищ. Внаслідок того, що українські землі перебували в складі сусідніх держав (Польщі, Литви, Угорщини, Московської держави, Османської імперії), умови для розвитку культури відрізнялися й українські землі опинилися під різними культурними впливами. Відповідно, на українських землях відбуваються процеси взаємовпливу та поєднання різних культур зі збереженням національних особливостей та самобутності.
Завдяки входженню до складу європейських держав, на українські землі розпочинають проникати засади та ідеї гуманізму (за ними людина вважається найціннішою істотою на Землі, як і її права та свободи), відкривається можливість навчання в західноєвропейських університетах, що дозволило долучитися до загальноєвропейського культурно-освітнього розвитку.
Сприятливими виявилися й умови для зближення української культури з традиційною культурою представників інших народів, таких як поляки, євреї, німці, вірмени, які проживали здебільшого в містах та складали окремі громади в них.
Окрім позитивних тенденцій, не можна не оминути й негативних, які гальмували та стримували розвиток культурного процесу на українських землях. Насамперед, зі входженням українських земель до Польщі (ведемо мову про Галичину та Поділля), широкого впливу набував католицизм і католицька церква, яка поступово витісняла православну, що призвело до конфліктних ситуацій та протистояння між представниками різних церков. Через це зросло соціальне напруження серед населення.
Постійні спустошуючі набіги турецьких і татарських загонів на українські землі також завдавали катастрофічних збитків, оскільки вони спалювали, руйнували та знищували цінні пам’ятки архітектури, образотворчого мистецтва, літератури тощо. Однак, це у свою чергу сприяло створенню нових удосконалених оборонних споруд, активно почало розвиватися військове мистецтво, а пересічне населення стало створювати різноманітні думи, пісні, які оповідали про руйнівні набіги іноземних загарбників та про важке становище полонених побратимів.
Завдяки входженню до складу європейських держав, на українські землі розпочинають проникати засади та ідеїбарокореформаціїгуманізмуВідродження
# Освіта
Осередком української національної самобутності, культури та духовності була православна церква, а православні монастирі та храми продовжували бути основними центрами освіти, що розвивалася, переймаючи все більше західноєвропейських особливостей. Освітою, як і під час Київської Русі, в основному займалося духовенство, яке навчало дітей у школах при церквах і монастирях. Заможніші родини наймали для своїх дітей окремого дяка, який навчав у домашніх умовах. Дітей вчили письму, читанню й церковному співу. При навчанні основним підручником було Святе Письмо, в основі богослужебних книг, таких як «Псалтир».
У містах при католицьких костьолах, де були єпископські кафедри, засновувалися латинські школи, в яких разом із теологією (богослов’ям) викладалися **сім вільних мистецтв** – навчальні предмети, вивчення яких надавало загальні знання: граматика, риторика, діалектика (логіка), арифметика, геометрія, астрономія та музика. Після цього етапу навчання ті, хто могли собі це дозволити, продовжували навчання вже в університетах країн Європи, оскільки на той час в Україні їх не було. Основними такими університетами були Краківський, Празький, Болонський тощо.
Одним із найвідоміших представників освіти та науки того часу був виходець із українських земель **Юрій Дрогобич (Котермак)**, який був ректором Болонського університету, де здобув ступінь доктора медицини й філософії в Кракові. Його авторству належить книжка «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка була астрологічним календарем із припущеннями автора про результат тих чи інших подій 1483 року. Окрім викладацької та наукової діяльності, Юрій Дрогобич активно та успішно практикував медицину (отримав титул «королівського медика»).
До семи вільних мистецтв не належалафілософіяарифметикагеометріямузика
# Література та книгодрукування. Фольклор
Стосовно світської та церковної літератури, то вона в XIV-XV ст. продовжувала розвиватися, а Київ зберігав свій статус центру книгописання. Книги були рукописними через це дуже дорогими, що робило їх предметом розкоші та практично недоступними для пересічного населення.
Із творів світської літератури яскравим прикладом є збірник повчань **«Ізмарагд»**. Серед церковної літератури здійснювалося видання Євангелій, релігійних проповідей, житій святих. Однією з найвідоміших книг цього часу є **Київський Псалтир** із близько 300 мініатюрами на своїх сторінках, який був переписаний з константинопольського рукопису ХІ ст. протодияконом Спиридонієм у Києві в XIV ст. на замовлення смоленського єпископа Михаїла.
Київський Псалтир Спиридонія,\
автор фото: shakko
Своїми традиційними особливостями відзначалося літописання, центрами якого були такі міста, як Київ, Львів, Острог, Луцьк та інші. Було укладено **Короткий Київський літопис (Супрасльський літопис)**, який висвітлює важливу інформацію про історичні події з *ІX ст. по 1515 р.*, та низка білорусько-литовських літописів, відомих на сьогодні в багатьох редакціях.
Із винайденням **Йоганном Гутенбергом** у середині 1440-х років друкарського верстата поширюється книгодрукування. Основною мовою тогочасних книг була латина, однак наприкінці XV ст. почали друкувати релігійні книги й на церковнослов’янській мові. Таким першодрукарем став **Швайпольт Фіоль**, який у *1494 році* надрукував церковнослов’янською мовою (кирилицею) такі книги: *«Осьмогласник» («Октоїх»), «Часослов», «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна»*.
«Октоїх» Швайпольта Фіоля
Поширеними на українських землях були й праці білоруського першодрукаря **Франциска Скорини**, який у *1517 році* заснував у Празі друкарню, де видав кириличним шрифтом *«Псалтир»*, що був першою друкованою білоруською книгою. Окрім цього, він видав та переклав близько 20-ти разів Біблію.
З усної народної творчості, яка розвивалася на традиціях Київської держави, найпоширенішою була обрядова поезія, з народним побутом і певним культовим магічним мотивом. Фольклор нерозривно пов’язувався із обрядовими святами літнього, осіннього, зимового та весняного циклів. Складалися веснянки, розповсюдженими були купальські (на свято Івана Купала) й жниварські пісні, ну й звісно колядки та щедрівки на Різдво.
Зародилася **епічна поезія**, у вигляді *історичних пісень* та *балад, дум*, що прославляли народних героїв, як вигаданих і міфологізованих, так і реальних. Основним мотивом поставала боротьба супроти татарських і турецьких набігів, важке становище поневоленого населення тощо. Думи, які виконувалися разом із грою на бандурі чи кобзі, оспівували любов до Батьківщини, потреби в її захисті, а також визначні події з історії. Яскравим прикладом цього жанру є *дума про «Марусю Богуславку»*, з якою ви мали ознайомитися на уроках української літератури.
У якому році вийшов друком «Осьмогласник» («Октоїх») Швайпольта Фіоля?1490 р.1517 р.1504 р.1494 р.
Хто винайшов друкарський верстат?Юрій ДрогобичШвайпольт ФіольЙоганн ГутенбергФранциско Скорина
# Архітектура і містобудування
Містобудуванню було характерне поєднання традицій Русі та західноєвропейських принципів побудови міст у зв’язку з поширенням магдебурзького права. Широко застосовувалися прийоми регулярного планування: місто поділялося на своєрідні квартали, в центрі яких розташовувалася **ринкова (торгова) площа**, на якій будувалася ратуша, торгові лавки й будинки ремісників та торговців, а поруч знаходилися основні храмові та церковні будівлі. Ринкова площа поставала центром адміністративного, економічного та духовного життя.
Вагоме місце посідали й оборонні споруди, які захищали від нападів таких загарбників, як татари й турки. Будувалися замки, переважно дерев’яні, та фортеці в основних і найбільших містах: Києві, Житомирі тощо. Однак, у той же час розпочалася побудова й розбудова мурованих з каменю оборонних замків і фортець в таких містах, як Луцьк, Хотин, Львів, Кам’янець-Подільський, Мукачеве та інших.
Однією з перших і найпотужніших мурованих оборонних фортець був *Верхній замок у Луцьку*, що на Волині, який був побудований за Любарта Гедиміновича в XIV ст. На Поділлі важливою була оборонна *Кам’янець-Подільська фортеця*, а також *Хотинська фортеця*, яку в другій половині XV ст. перебудували та значно укріпили. Наприкінці XIV ст. на Закарпатті звели *Мукачівський замок* за сприяння Федора Коріатовича. Значну оборонну потужність мала й *Білгород-Дністровська (Аккерманська) фортеця*.
Кам'янець-Подільський замок,\
автор фото: Håkan Henriksson (Narking)
Храми і монастирі теж зводилися за подібними принципами з метою оборони та запобігання їхнього руйнуванню чи спаленню внаслідок загарбницьких нападів ворогів. До важливих пам’яток мурованого будівництва належать *церква Св. Юра*, *Вірменська церква Святого Миколая* в Кам’янці-Подільському та інші.
На Поділлі зводилися одночасно як культові, так і оборонні храми, що зумовлювалося його розташуванням в прикордонній смузі. До прикладу, *Покровська церква-фортеця* в с. Сутківцях Хмельницької області є мурованою сакральною спорудою оборонного типу та водночас і храмом, і фортецею.
Покровська церква (Сутківці),\
автор фото: Вадим Войтик
На західноукраїнських землях, які перебували під владою Польщі та Угорщини з поширенням католицизму зросла кількість будівель готичного стилю. Зводилися костели, синагоги залежно від домінування тієї чи іншої релігійної громади. Однією з найдавніших споруд, в якій присутні елементи готики є *церква Різдва Богородиці* в Рогатині. У Львові яскравими готичними пам’ятками є *Латинський (римо-католицький) кафедральний собор Успіння Божої Матері*, а також *Вірменський собор Успіння Богородиці*. Основними характерними рисами готичного храму були великі готичні вікна у вигляді арок з вітражами, товсті муровані цегляні стіни та крутосхилий шпилястий дах.
Латинський кафедральний собор у Львові
Одна з найдавніших споруд в якій присутні елементи готикиЦерква-фортеця в с. Сутківцях Хмельницької областіВірменська церква Святого Миколая в Кам’янці-ПодільськомуЦерква Різдва Богородиці в РогатиніЦерква Св. Юра у Львові
# Образотворче мистецтво
Розвивалося й образотворче мистецтво, провідним жанром якого залишалося малярство. Помітною рисою став відхід малярів від традиційних візантійських особливостей іконографії з метою передачі на своїх роботах душевного стану людини, її почуттів та емоцій. Людським позам та рисам обличчя надавалися виразність, відображувалася індивідуальність, опановувалася техніка світлотіньового моделювання. Це були типові особливості й риси західноєвропейського мистецтва того часу.
Малярство представлялося здебільшого фресками та іконописом. Фресок до нашого часу дійшло небагато. Серед них відомими є виразні *фрескові розписи каплиці в Горянах під Ужгородом*, *Вірменської церкви у Львові*, та в інших храмах і палацах, зокрема Польщі (*розписи в каплиці Святої Трійці в Любліні 1418 р.* та *каплиці Святого Хреста Вавельського замку у Кракові 1470 р.*).
Фрескові розписи в каплиці Святої Трійці в Любліні
Техніка іконописання також удосконалювалася та набувала нових помітних рис під впливом європейських ідей гуманізму: використовували світлотінь і пряму перспективу. Із ХV ст. набували поширення ікони, які малювали на дошках, та ікони зі сценами Страшного Суду. Яскравим зразком іконописання цього періоду є ікона Богородиці Одигітрії (Матері-Проповідниці) з Волині, а також ікона Богородиці з пророками з церкви в Підгородцях. Остання виконана у візантійському стилі, її особливістю є те, що на іконі зображені як старозавітні, так і новозавітні персонажі, що символізує поєднання Старого та Нового Завітів. Ще одним видатним твором іконопису є ікона Юрія Змієборця, с. Звиженя Львівської області.
Внаслідок поширення католицизму помітно розвивалася скульптура, оскільки статуями прикрашали католицькі храми і костели. Продовжувало вдосконалюватися орнаментальне різьблення, в якому, окрім рослинних і тваринних орнаментів, поширювалися геометричні фігури.
Книжкова мініатюра, як і книгописання, також набували нових рис. Яскравою пам’яткою тогочасної мініатюри є Київський Псалтир 1397 року. У ньому вміщено близько 300 ілюстрацій, сюжети яких різноманітні (від біблійних до побутових мотивів), а самі зображення відзначаються індивідуальністю та виразністю, свіжістю кольорів. Окрім нього, художньою виразністю відзначається Галицьке Євангеліє XIV ст. і Радзивіллівський літопис XV ст. зі значною кількістю мініатюр на історичну тематику.
Яка ікона виконана у візантійському стилі та особливістю якої є те, що на іконі зображені, як старозавітні, так і новозавітні персонажі?ікона Богородиці Одигітрії (Матері-Проповідниці)ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгородцяхікона Юрія Змієборця із с. ЗвиженяВишгородська ікона Божої Матері
# Підсумок
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського відбувалося мирним шляхом, що зумовлювалося їхнім послабленням внаслідок монголо-татарського нашестя. Руські землі були набагато розвиненішими як економічно, так і культурно, тому Литва відносно до них провадила політику за принципом «старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». Однак, уже з 90-х рр. XIV ст. українські землі було позбавлено самостійності в результаті ліквідації автономності удільних князівств.
Важливою політичною подією стало укладення Кревської унії (1385 р.) між Литвою та Польщею, із прийняттям якої загострилася боротьба між руською та польською панівними верхівками, між православним і католицьким населенням.
Надалі українські землі поринули у вир історичних подій, під час яких розпочалася боротьба за владу в Литовському князівстві та Польському королівстві, відповідно й за панування над руськими землями. Вагому роль у цей період відігравала діяльність литовського князя Вітовта, який намагався зміцнити свою владу та вплив у ВКЛ. Вітовт відзначився в Грюнвальдській битві (1410 р.), де завдяки його військовому вмінню, литовсько-польсько-руські війська вибороли перемогу над рицарями Тевтонського ордену.
Із 1430 року на політичну арену виступив князь Свидригайло, син Ольгерда, який вів боротьбу супроти посилення Польського королівства. Свидригайла підтримувала православна руська знать, а польська католицька шляхта обрала собі за князя Сигізмунда, сина Кейстута. Боротьба за владу й вплив завершилася битвою під Вількомиром (1435 р.), де Свидригайло зазнав поразки. А вже наприкінці XV ст. литовці здійснили ліквідацію автономії на українських землях. Так, у 1452 році самостійності було позбавлене Волинське князівство, а в 1471 році – Київське.
Розглядаючи польську діяльність на приєднаних руських землях, можна сказати, що вона відзначилася ліквідацією їхньої автономії, уведенням польської системи судочинства та польських норм права, сприянням місцевою польською владою до поширення католицизму та полонізації місцевого руського населення.
Із входженням українських земель до складу іноземних держав (Московського князівства, Угорщини та Молдавії), їх становище розпочинає характеризуватися поступовим позбавленням самостійності у внутрішньо- та зовнішньополітичному житті, а також рушійними перетвореннями в соціально-економічному розвитку. Розпочинаються процеси асиміляції місцевого населення (полонізація, мадяризація, румунізація), однак позитивними факторами виступають міжкультурні процеси та взаємовпливи на новоприєднаних територіях, пожвавлення торгівельно-ремісничих та феодальних відносин. Окрім цього, бурхливо розпочинає розвиватися культура, яка зазнає значного західноєвропейського впливу.
У середині XV ст. на півдні України утворилося Кримське ханство, що стало важливою історичною подією, оскільки з відокремленням від Золотої Орди розпочалися активні процеси в політичному житті країни, сформувалася суспільна еліта та розпочинає розвиватися кримськотатарська мова й культура. Однак, внаслідок експансії Османської імперії, у 1475 році Кримське ханство стало її васалом. Активізувалися спустошуючі грабіжницькі татарські напади на українські землі, що призвело до руйнування міст і сіл, розорення місцевого населення, взяття його в ясир (полон).
На українських землях відбувалися важливі зміни в суспільно-господарських процесах. Сформувався новий суспільний привілейований стан – шляхта, розпочали виникати латифундії та фільварки, а селянство поступово втратило привілеї й свободи, перетворюючись у підневільний стан на українських землях. Розвиток торгівлі та ремесел сприяв перетворенню міст в осередки економічного, культурного та політичного життя країни.
Серед особливостей культури в XIV-XV ст., є те, що вона продовжила розвиватися на основі попередніх традицій Давньоруської держави, однак під впливом ідей та тенденцій західноєвропейської культури. Це зумовлювалося входженням українських земель до складу іноземних держав, внаслідок чого відбувалися процеси взаємопоєднання в культурному житті. Технічний та технологічний прогрес сприяв піднесенню української культури, зростала кількість традиційних шкіл, започатковувалася діяльність і латинських шкіл, з’являлися нові норми в містобудуванні, архітектурі та малярстві.
# Суспiльно-полiтичнi процеси XVI століття
1. [Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/lublynska_unyua_utvorenya_rechy_pospolytoy)
2. [Релігійна ситуація на українських землях](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach)
1. [Протестантизм](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach/protestantyzm)
2. [Православні братства](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/relygyuna_sytuacyua_na_ukraynskych_zemlyach/pravoslavny_bratstva)
3. [Берестейська унія. Греко-католицька церква](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/beresteuska_unyua_greko_katolycka_cerkva)
4. [Полемічна література](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/polemychna_lyteratura)
5. [Соцiальнi прошарки Речi Посполитої](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/socyalny_prosharky_rechy_pospolytoy)
6. [Особливості розвитку культури в XVI ст.](/suspylno_polytychny_procesy_16_st/kharakterny_osoblyvosty_rozvytku_kulturu)
1. [Становлення і розвиток української мови. Література та книгодрукування](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/9/stanovlenya_ta_rozvytok_ukraynskoy_movy_lyteratura_ta_knygodrukuvanya.md)
2. [Розвиток освіти та шкільництва](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/9/rozvytok_osvyty_ta_shkylnyctva.md)
3. [Архітектура й містобудування](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/9/arhytektura_ta_mystobuduvanya.md)
4. [Скульптура та живопис](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/9/skulptura_ta_zhyvopus.md)
7. [Висновки](https://github.com/edera/ed-era-book-history/tree/1e5e128e51e370a31b7bc6b7c6e8c80cc5189f2a/9/vusnovky.md)
# Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої
*Люблінський сейм* **1569 року** став важливою подією як в історії України, так і в історії загалом: на карті Європи Нового часу постала нова держава – **Річ Посполита**, в результаті об’єднання Польського королівства із Великим князівством Литовським.
У другій половині ХVІ ст. Московське князівство на чолі з російським царем Іваном ІV Грозним розпочало просування до Балтійського узбережжя, що безпосередньо зачіпало територіальні інтереси Великого князівства Литовського. Розпочалася затяжна **Лівонська війна (1558–1583)**, яка на перших порах значно послабила ВКЛ та об’єднані литовсько-руські війська. Агресія Московії загрожувала не тільки Литовському князівству, а й Польському королівству. З утвердженням Московського князівства на Балтійському узбережжі й витісненням звідти Литовської держави Польща нажила б собі аж ніяк не дружелюбного сусіда та партнера.
Лівонська війна не обійшла стороною й українські (руські) землі. Окрім того, що у війні брали участь руські військові сили, війна призвела до умовного зміщення центру уваги на Північ, внаслідок чого частішими стали татарські набіги на південні території. Південна прикордонна смуга відзначалася слабкою системою оборони. Замки та фортеці потребували розбудови та реорганізації, укріплення та посилення військової присутності. Однак на це не було як людських ресурсів, так і матеріальних, у першу чергу – грошових.
Окрім проблем зовнішнього характеру, не менш важливими поставали на той час внутрішні проблеми. Соціальна еліта, зокрема шляхта литовських, українських (руських) і білоруських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, все більше прагнула до набуття тих прав і привілеїв, що були характерними для польського шляхетства. Зокрема недоторканність особи шляхтича, за якої без відповідного судового вироку не можна було відібрати в нього маєтності. Окрім цього, не абияк важило слово шляхтича, адже воно прирівнювалося до юридичного доказу в суді, а під час сейму при ухваленні законів одне слово *«вето»* з боку шляхтича забороняло прийняти той чи інший закон.
Польське королівство в середину ХVІ ст. характеризувалося економічним піднесенням та стабільністю, порівняно з іншими країнами Європи, в яких відбувалися війни, терори та перевороти. За рахунок торгівлі сільськогосподарськими продуктами, яких потребували все більш виснажені європейські країни, втягнуті у вир конфліктів, Польща збагачувалася й шукала нових можливостей та варіантів економічного зиску, що й побачила в недостатньо обжитих українських землях. Людські та територіальні ресурси вабили польських землевласників, які бажали розширення власних можливостей господарювання.
Слід звернути увагу й на певні зрушення в релігійній ситуації. Ухвали польських сеймів **1555 р.** і **1570 р.** гарантували релігійну толерантність населенню та свободу віросповідання. Але в той же час, польський король був неодмінним прибічником католицизму, а православне духовенство не мало права засідати в польському сеймі.
Усі ці фактори, як зовнішні, так і внутрішні, сприяли новому зближенню Литви та Польщі, наслідком чого стало укладення **Люблінської унії**.
У **січні 1569 року** розпочав свою роботу сейм у Любліні за указом польського короля **Сигізмунда ІІ Августа**. Представники литовської знаті виступали за утворення федеративного об’єднання двох рівноправних держав – Польського королівства та ВКЛ. Польська ж сторона наполягала на *інкорпорації (включенні)* ВКЛ до Польщі. На сеймі були присутні й руські князі (зокрема Василь-Костянтин Острозький), які представляли інтереси руських воєводств та висували вимогу зберегти свободи віросповідання й недоторканності місцевих звичаїв на руських землях у разі укладення унії.
Після тривалих перемовин та дискусій посли на сеймі дійшли згоди. **1 липня 1569 року** на сеймі затвердили унійний акт, за положеннями якого утворилася нова федеративна держава – **Річ Посполита**. На чолі держави постав виборний король, який титулувався як *«Король польський і Великий князь Литовський»*.
Щодо державного управління, то за унією такі законодавчі органи влади, як сейм і сенат, ставали спільними для обох держав, де засідали найвищі посадові особи Литви та Польщі. Спільною ставала й зовнішня політика. Виконавча ж влада, скарбниця та грошова система, судовий та правовий устрій, військо – були окремими та функціонували незалежно як у Польщі, так і в Литві. Окрім цього, литовсько-руська шляхта зрівнювалася в правах та привілеях з польською.
Українські землі за умовами унії перейшли під управління Польщі в складі Речі Посполитої. Як наслідок, переважна їх більшість об’єдналися в складі однієї держави. На інкорпорованих Польщею українських землях гарантувалися ті вимоги, що були висунуті українськими князями на сеймі в Любліні. *Литовські статути* залишалися основними законодавчими кодексами, руській (українській) мові надавався статус мови державного та публічного спілкування, а православне духовенство зрівнювалося в правах із католицьким.
Важливо! Українські землі піддалися територіально-адміністративному реформуванню, внаслідок чого було створено шість воєводств за польським зразком:\
1\. Руське (центр – Львів).\
2\. Белзьке (центр – Белз).\
3\. Подільське (центр – Кам’янець).\
4\. Волинське (центр – Луцьк).\
5\. Брацлавське (центр – Брацлав).\
6\. Київське (центр – Київ).
Об’єднання українських земель неабияк консолідувало українське населення, внаслідок чого розпочали формуватися спільні соціально-культурні та морально-етнічні цінності. Розпочалися активні міграційні процеси на українських землях. Населення з Галичини та Західного Поділля поступово освоїлося на Лівобережжі та заселило південні рубежі, налагоджувалася система оборони краю, що спонукало населення до ведення господарської колонізації й діяльності на Півдні та Сході.
Історичне значення Люблінської унії трактується вітчизняними істориками неоднозначно. Досі актуальними залишаються протиріччя щодо розгляду наслідків для українських земель від прийняття унії. З одного боку, більша частина українських земель після довготривалої паузи опинилися в складі єдиної новоутвореної держави – Речі Посполитої, що неабияк посприяло консолідації українського населення та подальшому розвитку соціально-культурного життя. Окрім цього, українським землям гарантувалася автономія в місцевому самоуправлінні та, зокрема, національно-релігійна толерантність. З іншого ж боку – ці гарантії почали поступово нівелюватися через діяльність польського уряду, внаслідок чого почала набирати обертів полонізація та окатоличення. Але ці два негативні процеси мали довготерміновий характер та проявилися не одразу, що власне слід зауважити і щодо соціально-релігійних конфліктів на українських землях, які були типовими для усіх країн Західної Європи.
Люблінську унію укладено1 червня 1569 р.1 липня 1596 р.1 серпня 1569 р.1 липня 1569 р.
Що стало спільним для Польщі та ВКЛ у новоутвореній Речі Посполитій?Судовий устрійГрошова системаЗовнішня політикаКазна
# Релігійна ситуація на українських землях
У ХVI ст. через ряд соціально-політичних явищ українська православна церква опинилася в кризовій ситуації, а церковне життя піддалося деморалізації та дезорганізації. Зокрема, після Люблінської унії на українські землі активно став поширюватися католицизм, розпочалася Реформація, а згодом Контрреформація, поширювалися протестантські вчення, загострювалися внутрішні соціально-економічні відносини, що не могло не позначитися на православному релігійному житті.
Одним із негативних чинників впливу на становище православної церкви було так зване *право патронату («право подавання»)* у Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. За ним, призначення митрополитів та єпископів залежало від рішення литовського князя або ж від польського короля. Такий принцип побутував і на місцевому рівні, де на приватних володіннях магнатів і шляхтичів знаходилися релігійні установи (церкви, храми, монастирі). Відповідно, широкого поширення набуло хабарництво під час призначення священнослужителів, тобто хто більше заплатив грошей, той і отримував бажане місце. Окрім цього, нерідко церковні посади надавалися світським особам за певні заслуги чи то перед князем або ж королем, чи то перед державою. Ці негативні явища доволі сильно послаблювали становище православної церкви в суспільстві, яка фактично опинялася під контролем заможних феодалів.
Особливості релігійної ситуації на українських землях у XVI ст.:
* кризові елементи в церковній організації;
* активне поширення католицизму;
* Реформація, поширення протестантських вчень;
* Контрреформація;
* право патронату («право подавання»).
Православна церква мала й менше прав у суспільстві, порівняно з католицькою. Так, православне духовенство сплачувало податки, не брало участі в роботі сенату (верхня палата сейму) і, незважаючи на затверджену політику релігійної віротерпимості, зазнавало утисків із боку як польської шляхти, так і католицького духовенства.
Однак усі ці негативні моменти сприяли консолідації православної церкви, її об’єднанню та зближенню церковного життя із культурно-освітніми середовищами на захист своїх прав. Організовувалися православні братства, а православні релігійні місця ставали осередками розвитку та поширення української освіти та культури.
# Протестантизм
У ХVI ст. в країнах Європи спалахнула **Реформація**. Відокремлювався від католицизму **протестантизм**, який у майбутньому став одним із найбільших напрямків християнства. Протестантизм утверджує право на тлумачення Біблії кожним вірянином, тим самим позбавляючи Папу Римського й Церкву на одноосібне тлумачення Святого Письма. Внаслідок соціально-політичних процесів у країнах Європи виникли різні течії протестантизму, такі як *лютеранство, кальвінізм, цвінгліанство* тощо.
Визначення **Реформація** – церковно-релігійний і суспільно-політичний рух із метою повернення до біблійних основ християнства через релігійну боротьбу проти папської влади й католицької церкви.
На територію України протестантські рухи здебільшого проникали через Польщу. В основі віровчення протестантських напрямків стояли такі вимоги які поставали дієвим засобом до послаблення влади Церкви та її представників у суспільстві, ліквідації церковного приватного землеволодіння, відповідно до можливості контролю церковного життя безпосередньо вірянами. Це власне й заохочувало шляхтичів та магнатів до підтримки протестантизму.
Значного поширення на українських землях набув *кальвінізм*, який перейняли й підтримували такі магнатські родини, як Потоцькі, Радзивілли, Тарновські. Основоположником кальвінізму був французький протестантський проповідник **Жан Кальвін**, який пропагував дешеву Церкву, а в основі свого вчення закликав вірян до всеохоплюючої праці та ощадливості. Ще одним поширеним напрямком стало *аріанство*, проповідники якого заперечували вчення про Святу Трійцю та визнавали лише віру в єдиного Бога Отця.
Хоча протестантські віровчення не набули широкої підтримки серед населення українських земель через домінування православ’я, особливість протестантизму полягала в тому, що, як новий рух, він значно послаблював Римо-Католицьку Церкву й, відповідно, гальмував поширення католицизму на українських землях. Окрім цого, протестанти закликали до запровадження в богослужінні народної мови, демократизації церковного управління та до надання дозволу на шлюби представникам духовенства. Ці реформаційні ідеї знайшли місце й серед православних вірян, внаслідок чого відбулося певне оновлення православної церковної організації.
Наприкінці XVI ст., зважаючи на реформаційні течії, розпочалася **Контрреформація**, яка була рухом католицької церкви на противагу Реформації. В основі Контрреформації були закладені ідеї реформування Римо-Католицької Церкви, її оновлення та перебудови. Члени заснованого в **1534 році** *ордену єзуїтів («Товариство Ісуса»)* пропагували та підтримували ідеї католицизму, сприяли оновленню Церкви через активне ведення педагогічної та освітньої діяльності. Засновником ордену був **Ігнатій Лойола**.
За кошти єзуїтів у містах розбудовувалися навчальні заклади (школи, колегії та університети), в них педагогічно-навчальна діяльність досягала високого рівня, однак із активним наверненням до католицизму. Доступна освіта привертала увагу українських (руських) шляхтичів, яким опісля цього відкривався широкий доступ до університетської освіти європейських країн. Ціною цього здебільшого було відречення від православ’я та перехід до католицизму. На захист православної церкви, а також української освіти та культури, виступили **православні братства**.
Церковно-релігійний, суспільно-політичний рух з метою повернення до біблійних основ християнства через релігійну боротьбу проти папської влади й католицької церкви.ПротестантизмРеформаціяКонтрреформаціяКальвінізм
# Православні братства
Суспільно-політичні процеси, що відбувалися на території України в XVI ст., значною мірою сприяли утворенню братств духовенством, що опікувалося релігійними справами. Через активне поширення католицизму й протестантизму, братства розпочали утворюватися за сприяння міщан з культурно-просвітницькою метою та задля опіки й захисту православного духовенства і Церкви.
Найперше відоме братство – *Львівське*. Воно утворилося в **1460 році** при храмі Успіння Богородиці. У 1540 році були організовані ще два церковні братства, що підпорядковувалися Успенському.
Спочатку братства були замкнутими організаціями, члени яких перебували в тісних взаємовідносинах: у разі потреби вони допомагали один одному, слідкували за мораллю у громаді, забезпечували храми та церкви усім необхідним церковним начинням, а також організовували релігійні свята й різноманітні церковні урочистості. За утвердженістю норм організації життя братства можна прирівняти до цехів. Серед членів братства проводилися спільні благодійні банкети, грошові внески зводилися до спільної каси. Усе, що обговорювалося у межах братства, слід було ретельно тримати в таємниці, оскільки в разі непослуху чи порушення правил накладався штраф або ж навіть фізичне покарання.
Наприкінці XVI ст. православні братства, протидіючи католицьким впливам та під навіюванням ідей протестантизму, все більше розпочали звертати увагу на проблеми освітнього та культурного характеру, а їхні лави поповнили міщани й шляхтичі. Поступово в сферу інтересів братств увійшла й боротьба проти необмеженої влади церковних феодалів, їхнього збагачення й свавілля. Однак першочерговою справою поставала просвітницька діяльність, внаслідок чого активно відкриваються школи, друкарні, бібліотеки.
**1573 року** в *Львівському Успенському братстві* було відкрито власну друкарню, де в **1574 році Іван Федоров** видав *«Апостол»* і *«Буквар»*. У друкарні друкували та розповсюджували чималу кількість літургійної, навчальної, богословської літератури староукраїнською, церковнослов’янською, латинською, польською й грецькою мовами з навчально-просвітницькою метою.
За ініціативи братства в **1585 році** було засновано *Львівську братську школу*, що дало неабиякий поштовх до становлення й розвитку шкільної освіти. А в **1586 році** братство отримало *право ставропігії*, відповідно до якого воно почало підпорядковуватися безпосередньо Константинопольському патріарху, а не місцевим владикам, що посилило його автономію та вплив у суспільстві.
За зразком Львівського братства, розпочали організовуватися подібні братства і в інших містах, зокрема Перемишлі, Луцьку, Києві. Збільшилася чисельність братських шкіл, які сприяли розвитку та поширенню освіти.
У якому році утворилося Львівське Успенське братство?1360 р.1460 р.1540 р.1574 р.
# Берестейська унія. Греко-католицька церква
Після укладення Люблінської унії міжрелігійна проблема все більше розпочинає перебувати в центрі уваги, розпочавшись ще з ХІ ст., коли в **1054 р.** відбувся розкол Християнської церкви *(«Велика Схизма»)* на католицьку та православну. Відтоді неодноразово ставилося питання про об’єднання церков через укладення спільної унії, задля досягнення взаємної згоди в спірних релігійних питаннях. Такою спробою, зокрема, був скликаний у **1439 році** *Флорентійський собор*, де було укладено унію між Константинопольським патріархом та Папою Римським. Однак унію не вдалося реалізувати як на українських, так і на російсько-білоруських землях.
Уже в ХVI ст. на **Тридентському соборі (1544-1563 рр.)**, що проводився з метою реформування Римо-Католицької церкви внаслідок активного поширення протестантизму в європейських країнах, однією з умов до зміцнення Церкви виступало зближення та зміцнення взаємовідносин із Московським царством, де була домінуючою православна Церква. Однак Москва не бажала поступатися власним впливом, тому спроби «порозумітися» виявилися невдалими. У зв’язку з цим акцент на об’єднання церков переміщується на українські землі.
Значною мірою на перебіг укладення унії вплинула *календарна реформа* **Григорія ХІІІ у 1582 р.**, яка лише посприяла ще більшому розколу між католицьким і православним духовенством. До реформи всі послуговувалися «юліанським» календарем, який було уведено в 46 р. до н.е. за Юлія Цезаря. Цікаво, що календар був створений за єгипетським зразком на основі сонячного календаря із римськими назвами місяців. Головною проблемою календаря, що власне й зумовило до його реформування, було те, що за 128 років у кінці виходила похибка в одну зайву добу. Внаслідок цього, 21 березня поступово віддалялося від весняного рівнодення та зміщувалося до літнього. Це впливало на проведення свята Пасхи, яке за традиціями приурочували до дня весняного рівнодення. Тому, за ініціативи папи Григорія ХІІІ, було внесено поправку до календаря щодо підрахунку днів, а саме було додано 10 додаткових днів при переході до нового календаря. Відповідно за буллою папи, після 4 жовтня наступало не 5 жовтня, а 15 жовтня. Із цього дня за універсалом **Стефана Баторія** на території всієї Речі Посполитої вступав у дію новий *григоріанський календар*. Водночас Константинопольський патріарх **Єремія** закликав усі Церкви східного обряду та православних єпископів не переходити на нововведений календар, а слідувати юліанському.
Не обійшлося без сутичок. Взимку 1583-1584 рр. у Львові під час Різдвяних свят за наказом католицького архієпископа було опечатано руські храми з метою запобігти різдвяному богослужінню православним населенням через те, що ті слідували за старим календарем. Подібні сутички відбувалися і в інших містах, що змусило Стефана Баторія з метою запобігання релігійному напруженню в державі видати у **1584 році** універсал, за яким григоріанський календар виключно застосовувався до світських, а не релігійних справ, тому кожна Церква на власний розсуд мала право вирішити, якому календареві слідувати. Завдяки цьому та через передчасну смерть Григорія ХІІІ в 1585 році конфлікт на певний час було вичерпано.
**1589 року** Константинопольський патріархат визнав автокефалію Московського патріархату, й відтоді його глава почав носити титул «патріарха Московського й Усієї Русі». Не помітити явно не прихований підтекст просто не можливо. Під словосполучення «Усієї Русі» підпадали як українські, так і білоруські землі, населення яких сповідувало православ’я. Ця подія не залишилася непоміченою в Речі Посполитій, внаслідок чого унія набула все більшої актуальності.
Не можна оминути і такий важливий факт, який посприяв укладенню унії, як кризові явища в житті православного духовенства. Багато православних священнослужителів були неосвіченими, перебували на нижчих щаблях православного кліру, все більше перебували в залежності від багатих землевласників, а вищі церковні священнослужителі дедалі більше зосереджувалися на примноженні багатства. Окрім цього, все більшого впливу набували православні братства, які послаблювали авторитет православних церковних ієрархів. Такі речі не були настільки притаманними католицькому духовенству, яке зазнало значних змін внаслідок реформування за нормами Тридентського собору. Тому укладення унії мало б розв’язати важливі проблеми в православній організації та посприяти відновленню спокою як у релігійному, так і в суспільному житті країни.
Доволі важливо усвідомити причини, що врешті змусили православних і католиків сісти за стіл переговорів, так як з обох боків були серйозні розбіжності щодо бачення умов унії. За Люблінською унією більшість українських земель опинилися в складі єдиної держави, тому в унії православне населення вбачало об’єднуючий фактор, який мав би ще більше згуртувати українське суспільство та посприяти примиренню й досягненню компромісу з польським католицьким населенням. Рівність православної і католицької церкви мала б припинити міжрелігійну ворожнечу та покласти край переслідуванню православного населення при збережені православної релігійної обрядовості, що висувалося першочерговою умовою в ході унійного обговорення. Окрім цього, підпорядкувавшись за унією Папі Римському, Українська православна церква дала б відсіч зазіханням Московської, тому православні церковні владики та навіть шляхтичі й князі, в тому числі Василь-Костянтин Острозький, спершу виступили за підтримку унії.
Щодо поляків, то можливість укладення унії сприймалася ними неоднозначно. Багато хто з представників католицького духовенства вбачав загрозу в унії як такій, що підірве позиції католицької церкви в державі. Міцна українська православна церква не була потрібна польським владикам, тому, незважаючи на обіцянки рівноправності двох церков після укладення унії, поляки все більше розглядали унійний акт як можливість активного поширення католицизму на українських землях. Це добре простежується в полемічних творах польських церковників, зокрема **Петро Скарга** закликав православних відкинути помилкові ідеї та визнати істинну римо-католицьку віру.
Серед передунійних проектів пропонувалися до укладення два види уній: універсальна та регіональна.
Варіант *універсальної унії* прозвучав ще на Флорентійському соборі. Відповідно до нього пропонувалося об’єднати в одну єдину Церкву Східну та Західну. Прибічником цього варіанту був відомий русинський (український) релігійний діяч, філософ, історик, письменник **Станіслав Оріховський**, який закликав обидві Церкви до об’єднання на рівноправних засадах.
Щодо проекту *регіональної унії*, то через надання Московській церкві автокефалії, вона передбачала об’єднання Київської митрополії з Римо-Католицькою церквою без решти православних митрополій (московської, грецької, антіохійської). Серед прибічників цього варіанту унії був князь Василь-Костянтин Острозький, який виступив за об’єднання католицької церкви з усіма Церквами Східного обряду (включно з московською) на засадах рівноправ’я та зі збереженням православних традицій богослужіння із подальшим докорінним реформуванням церковного життя через поширення освіти та книгодрукування. Поляки ж виступали за повне підпорядкування Східної церкви Папі Римському. Це, зокрема, польський кардинал Станіслав Гозій та польський єзуїт Петро Скарга. Останній взагалі наполягав на тому, аби православні віряни визнали зверхність Папи прийнявши католицький Символ віри, однак із поступкою в дотриманні власної обрядовості та мови богослужіння.
Найреалістичнішим видався проект регіональної унії, підготовку до якої й було розпочато. **20 червня 1590 року** православні владики, а власне *Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Лев Пелчицький, Діонісій Збируйський* написали листа до Риму, де висловили про свою готовність перейти під зверхність Папи Римського, але за умови збереження східних православних традицій богослужіння та православного церковного устрою.
У **1594 році** *Терлецький*, новопризначений володимиро-берестейський владика *Іпатій Потій* та *Бернард Мацейовський* уклали **«Торчинські артикули»** зі своїми пропозиціями щодо укладення унії, які було передано до Риму. Проти цього кроку різко виступив Острозький, який закликав до обговорення статей артикулів на спільному соборі духовенства й представників шляхти, однак цього власне й не було зроблено. Острозький виступив проти укладення унії та закликав світських і духовних представників до антиунійної агітації, а полякам погрожував військовою силою.
Усе ж, **23 грудня 1595 р.** у Ватикані відбулася церемонія укладення союзу (унії) між Київською митрополією та Римо-Католицькою Церквою. Через значні антиунійні настрої на руських землях на **16 жовтня 1596 року** було призначено церковний собор в *м. Бересті*. Серед прибічників унії на соборі був присутній зокрема Петро Скарга та луцький, львівський і холмський католицькі єпископи. Зі сторони православного духовенства були представники Константинопольського патріархату та різного кліру й чину духовенство. Окрім них, у соборі взяли участь як світські, так і шляхетські представники. Присутнім був і Василь-Костянтин Острозький зі своїм сином.
Берестейський собор розпочався без взаємного порозуміння між прибічниками і противниками унії, внаслідок чого, від **18 жовтня** собор розділився на дві частини, і кожна зі сторін засідала самостійно. Так, прихильники унії перебували в *соборній церкві св. Миколая*, а противники – у садибі, де зупинилися Острозькі. Як результат, кожен із соборів ухвалив свої рішення, затвердив власну канонічність та засудив опонентів.
Унійний собор у церкві св. Миколая підтримав рішення про об’єднання з Римо-Католицькою церквою та подальшим підпорядкуванням Папі Римському, внаслідок чого утворилася греко-католицька церква.
Об’єднання передбачало наступні умови: 1. незмінність форм таїнств та обрядів православного духовенства, ведення церковної служби церковнослов’янською мовою; 2. Папа Римський висвячує патріарха, а він у свою чергу – митрополитів; 3. представники вищого православного духовенства зрівнюються в правах із католицьким та отримують обіцяні місця в польському сенаті, звільняються від сплати податків; 4. світські особи не мають права втручатися в релігійне життя, а усі храми, монастирі та церковні владики підпорядковуються безпосередньо патріарху; 5. заборона примусового окатоличення православного населення, дозвіл на укладення мішаних шлюбів (між католиками та православними).
Разом із цим, митрополит Михайло Рогоза прокляв і позбавив сану православних Львівського і Перемишльського єпископів.
На православному ж соборі анафемі піддалися прибічники унії: константинопольський патріарх Никифор відлучив від Церкви та позбавив сану митрополита Рогозу й решту унійних владик. Учасники православного собору заявили про непідтримку прийнятої унії та висловили про своє рішення усіма силами їй протистояти, що засвідчив і князь Василь-Костянтин Острозький.
Акт Берестейської унії
Однак, це не завадило подальшому прийняттю унійного акту. 6 єпархій Київської митрополії прийняли положення Берестейської унії одразу після її ухвали, а **15 грудня 1596 року** король Речі Посполитої **Сигізмунд ІІІ** видав універсал про введення в дію положень Берестейської унії на території усієї держави. Розпочалася багаторічна релігійна боротьба, одним із виявів якої стало видання полемічної літератури з приводу унії, як з боку її прихильників, так і противників.
Таким чином, Берестейський собор не тільки не розв’язав міжконфесійну проблему, а навпаки тільки поглибив: замість однієї церкви постали вже дві – православна і греко-католицька, що призвело до подальшої боротьби Русі з Руссю.
У якому році проведено календарну реформу Григорія ХІІІ?1580 р.1581 р.1582 р.1583 р.
Хто із наведених історичних діячів не був причетним до укладення Торчинських артикулів?Кирило ТерлецькийІпатій ПотійБернард МацейовськийГедеон Балабан
# Полемічна література
У XVI ст. розпочала набувати особливого розвитку **полемічна література**. Це були твори релігійного характеру присвячені проблемі об’єднанню православної та католицької церкви. Навколо укладення майбутньої унії точилися гострі дискусії (полеміка) як з боку православних, так із боку католиків, що власне знайшло своє відображення в публікації значної кількості полемічних літературних творів як на захист унії, так і проти її укладення.
| **Автор** | **Назва твору** |
| --------------------- | --------------------------------------------------- |
| Герасим Смотрицький | «Ключ царства небесного», «Календар римський новий» |
| Мелетій Смотрицький | «Тренос» |
| Іван Вишенський | «Послання до єпископів», «Рада про очищення церкви» |
| Іпатій Потій | «Унія» |
| Іов Борецький | «Протестація» |
| Христофор Філалет | «Апокрисис» |
| Захарій Копистенський | «Палінодія» |
**1577 року** єзуїт **Петро Скарга** опублікував твір *«Про єдність Церкви Божої під одним пастирем»*, який спровокував шквал обурення з боку православних. Річ у тім, що Скарга рішуче й гостро висловився проти православ’я та закликав до повного підпорядкування православної церкви Папі Римському внаслідок укладення унії.
Православні церковні та світські діячі не могли залишитися осторонь, тому вступили в полеміку із польськими католицькими владиками. У **1587 році** вийшли друком праці ректора Острозької академії **Герасима Смотрицького** *«Ключ царства небесного»* і *«Календар римський новий»*, у яких автор розкритикував католицизм та календарну реформу Григорія ХІІІ й закликав до підтримки православної церкви.
Серед відомих православних письменників-полемістів слід також назвати *Стефана Зизанія*, *Захарія Копистенського*, *Мелетія Смотрицького*, *Івана Вишенського*, *Іова Борецького* та інших. Їхні праці мали неабиякий вплив на перебіг передунійного процесу, у них вони висвітлили власне бачення тих принципів, за якими мали б об’єднатися православна і католицька церкви.
Після Берестейського собору розпочалася нова хвиля публікації полемічної літератури вже щодо наслідків укладення унії. **1597 року** вийшов друком *«Апокрисис»* **Христофора Філалета** – відомий антиунійний полемічний твір, у якому автор негативно виступає проти дій Папи Римського та української церковної верхівки, яка сприяла укладенню унії.
Разом із цим публікують свої праці **Захарій Копистенський** (*«Палінодія»*) та **Іван Вишенський** (*«Рада про очищення церкви»*), у них, окрім релігійних проблем (укладення унії, поширення католицизму, гоніння православних), порушеними були й соціально-політичні, зокрема проблема експлуатації людини, недосконалість політичного управління тощо.
Полемічна література неабияк вплинула на суспільно-політичні та культурні процеси XVI ст. Окрім розгляду доцільності укладення унії та її можливих наслідків, взаємовідносин православних із католиками, письменники-полемісти порушили важливі проблеми стосовно організації церковного устрою та варіантів реформування православної церкви, для зміцнення її позицій у суспільстві.
# Соцiальнi прошарки Речi Посполитої
Значними подіями в соціальній структурі українського суспільства ХVI ст. стали формування нового суспільного стану – **козацтва**, а також юридичне закріплення прав і привілеїв шляхти внаслідок прийняття **Литовських статутів**.
Ще до того, у **1528 році** було проведено *перепис шляхти («попис земський»)*, у ході якого шляхтичам слід було підтвердити свої родові права на свій статус. Тих, кому ці права не вдалося підтвердити, було позбавлено відповідних привілеїв та переведено в розряд селян.
Через рік було ухвалено **Перший Литовський статут**, за яким відбувся поділ всього шляхетства на шляхту та магнатів (князі і пани). У **1566 році**, напередодні Люблінської унії, було затверджено й **Другий Литовський статут**. Він зрівняв шляхту з магнатами, а також надав можливість шляхтичам брати участь у роботі повітових сеймиків та в загальнодержавному (вальному) сеймі. Відтоді за шляхтичами зберігалася пряма можливість брати участь в управлінні державою.
Окрім шляхти, відбулися зміни і в становищі селянства, що призвело до його остаточного закріпачення. 1505 року польським сеймом було прийнято постанову, відповідно до якої селянам Галичини заборонялося змінювати своє місце проживання без відповідного дозволу господаря.
**1557 року** із прийняттям **«Уставу на волоки»** було проведено *волочну реформу*, що зруйнувала сільську громаду й громадську форму селянського землекористування, в результаті чого утвердилася подвірна система землеволодіння. Було організовано *волоки* – однакові ділянки землі, які були сформовані внаслідок переділу між населенням усіх земельних володінь литовського князя. За користування волокою селяни повинні були відбувати два дні панщини на тиждень, виконувати різноманітні повинності, або ж сплачувати грошовий чи натуральний податок. Як наслідок, збільшилися побори, селяни стали ще більш залежними від своїх господарів і втратили свої права та свободи.
За **Третім Литовським статутом** **1588 року** відбулося остаточне юридичне закріпачення селян: пани на своїх володіннях встановлювали довільну кількість днів панщини, а селяни позбавлялися права на розпорядження власним майном та на здійснення переходів від одного господаря до іншого.
Решту суспільних станів детально розглянуто в розділі [«Соціальна структура суспільства в XV ст.»](http://history.ed-era.com/8/socyalna_structura_suspylctva.html), оскільки протягом наступного століття суттєвих змін у їхньому суспільно-політичному становищі не відбулося.
У якому році проведено волочну реформу?1529 р.1556 р.1557 р.1566 р.
# Особливості розвитку культури в XVI ст.
XVI ст. ознаменувалося новими тенденціями в розвитку та становленні культури. Активні суспільно-політичні події, пожвавлення торгово-економічних відносин, західноєвропейські процеси Відродження, Реформації та Контрреформації неабияк посприяли культурним процесам на території українських земель. Останні ж, перебуваючи під владою різних іноземних держав, зазнали значної взаємодії з культурами інших народів. А укладення Люблінської та Берестейської уній посприяло піднесенню національної самосвідомості українського народу: з одного боку, через об’єднання українських земель у межах однієї держави, з іншого – через суперечливі та складні політичні й соціально-економічні умови.
Умови розвитку української культури в XVI ст.:
* об’єднання українських земель у межах однієї держави внаслідок укладення Люблінської унії;
* втрата провідних позицій православної церкви через Берестейську унію й утворення греко-католицької церкви;
* поступова полонізація та активне поширення католицизму завдяки діяльності єзуїтів;
* вплив західноєвропейський процесів Відродження, Реформації та Контрреформації;
* становлення і формування української мови.
| **Українська мова, література та книгодрукування** | українська (руська) мова перебувала в статусі державної (за нормами Литовських статутів)
літературна староукраїнська мова («проста мова») використовувалася при написанні творів різних літературних жанрів та при укладенні нормативних документів (законів, указів тощо)
церковнослов’янська мова використовувалася під час релігійних служб та при написанні церковних книг
більшість населення спілкувалася у побуті народною мовою
Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.) – написаний на староукраїнській мові; висока майстерність художнього оформлення; укладачі: Михайло Василевич із міста Сянок та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій
Іван Федоров (Федорович) – заснував у Львові друкарню; у 1574 р. видав «Апостол» та «Буквар»; у 1578 р. надрукував церковнослов’янською мовою «Острозьку Біблію» у друкарні Острозької академії
1596 р. – Лаврентій Зизаній видав у місті Вільно «Граматику словенську», а також словник «Лексика», який містив переклад церковнослов’янських слів на староукраїнську мову
|
| -------------------------------------------------- | ------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
| **Освіта та шкільництво** | основні навчальні заклади – школи при церквах та монастирях
з’являються єзуїтські колегіуми та протестантські школи
1578 р. – за ініціативи В.-К. Острозького та княжни Гальшки Острозької відкрито перший православний колегіум (згодом перший вищий навчальний заклад західноєвропейського типу – Острозька академія (слов’яно-греко-латинська школа); перший ректор – Герасим Смотрицький; викладалися предмети «тривіуму» (граматика, діалектика, риторика) та «квадріуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) + вивчали грецьку, латинську, старослов’янську мови, а також вищі науки: філософію, богослов'я, медицину
при православних братствах також відкривалися навчальні заклади, зокрема при Львівському Успенському братстві в 1585 році відкрилася школа слов’яно-греко-латинського типу
|
| **Архітектура й містобудування** | під час містобудування використовувалися принципи регулярної забудови; центральною частиною міста була ринкова площа з ратушею (Львів, Стрий, Івано-Франківськ тощо); навколо міст задля захисту та оборони зводилися мури з брамами та вежами
на мисі, утвореному річками Південний Буг та Бужок, – побудовано Меджибізький замок
бастіон Меджибізького замку
автор фото: Борис Мавлютов
у 1591 р. італієць Павло Римлянин розбудував Успенську церкву в Львові, а Октавіано Манчіні відбудував у Києві Софійський собор
релігійні будівлі були як мурованими, так і дерев’яними; зокрема – Богоявленська церква в Острозі, церква св. архангела Михаїла у Волі-Висоцькій поблизу Жовкви, Троїцька церква в Межиріччі, церква Зішестя Святого Духа в Потеличі
яскравими прикладами архітектури є ансамблі львівських споруд – будинок Корнякта, Чорна кам’яниця, Успенська церква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта, а також каплиці Боїмів та Кампіанів
|
| **Живопис та скульптура** | вдосконалюється скульптурний портрет, зокрема і на надгробних пам’ятниках; як приклад – надгробний пам’ятник Костянтина Івановича Острозького в Успенській церкві Києво-Печерської лаври
з'являється декоративне різьблення по дереву, зокрема в іконостасах; як приклад – ансамбль іконостасу в церкві Успіння Богородиці
з'являється світський портретний живопис; як приклади – портрет Стефана Баторія (1576 р., автор Войцех Стефановський), портрет К.-В. Острозького тощо
книжкова мініатюра: невеликі кольорові зображення в рукописних книгах; завдяки книгодрукування набуває нових рис і форматів; як приклад – ілюстрації Пересопницького Євангеліє (1556–1561);
книжкова гравюра: друк зображень на папері із відбитків оброблених вручну металевих або дерев’яних пластин; яскравими прикладами є гравюри в «Апостолі» та «Букварі» І. Федорова
живопис: вдосконалюється іконопис та виготовлення дерев’яних іконостасів; зображення на іконах набуває портретних ознак; як приклади – ікона Олексія Горошковича «Успіння» із церкви Собору архангела Михаїла у Смільнику (1547 р.), храмова ікона «Різдво Христове» із села Трушевич біля Добромиля, ікона Федора «Богородиця Одигітрія з похвалою» (1599 р.) із церкви Покрови Богородиці в Рівному, ікона «Поклоніння волхвів» та ікона Благовіщення (1579 р.) Федуско; місто Перемишль – один із найпотужніших центрів релігійного малярства
декоративно-ужиткове мистецтво: відроджується скловаріння, вдосконалюється і розвивається килимарство, меблювання, вишивання, гаптування тощо
|
---
[Next Page](/llms-full.txt/1)